Епоха слави і надії - Євгеній Павлович Литвак

– Я завжди пам'ятаю про тебе, ти мені дуже дорогий. Тобі не варто плакати. Я – це підтвердження того, що ти виростеш і станеш чудовою людиною.

Хлопчик дивився на Дітара і мовчав.

– Життя – ця подорож, в якій ти удосконалюватимешся. Нескінченна низка життєвих уроків, де немає поганого і хорошого, чорного і білого. Де кожна помилка, не знак падіння, а умови зростання. Де труднощі приходять, як друзі, що б ми мужніли, росли і ставали краще. Життя – це досягнення істини. Ти ніколи не самотній, ти це частина нескінченності. Маленька крапелька любові, в океані абсолютної любові. Всесвіт любить і приймає тебе таким, який ти є. Тобі нічого боятися, та сила, що керує зірками, веде і тебе.

Дитина тонула в обіймах. Тепер сльози падали з очей ченця. Він випробовував сильне єднання зі всесвітом. Він знав, що він не один. Що все, що він любить, завжди з ним. Спокій оселився в його серці. Смерть його більше не хвилювала.

– Життя без смерті, неможливе, так само, як і смерть без життя. Страх неминучості – безглуздий. Той, хто вільний від страху смерті, той живе по-справжньому. – Думав Дітар.

Дитина розчинилася. Кімната наповнилася яскравим світлом і всі контури змащувалися. Світло ставало дуже яскравим, але воно не сліпило. Дітар подивився на свої руки і побачив, що вони теж світяться. Світло розчиняло його тіло. Залишилося тільки почуття спокою. Навкруги не було більше простору, було тільки сяюче яскравим світлом почуття свободи і любові. Смерть це або ні, вже було неважливо.

Тихо шуміли дерева. Посвистував вітер, шепотіли про щось зірки. Хмари мчали через океан ночі. Дітар розплющив очі. Він лежав на холодній землі і не міг поворушитися. Лише вдихи, говорили, що він ще живий. Його мозок повільно намагався хоч щось зрозуміти.

– Це був сон? – Подумав чернець. – Битва. Ворог відступив? Де всі?

Останнє, що він пам'ятав, це те, що воїни перестали битися і чорний вершник віддав наказ про відступ. Що було далі?

Він згадав ще дещо: перед тим, як виявитися на землі, його пронизав гострий біль і в очах потемніло. Битва була закінчена, але не тому, що ворог відступив. Ворог відступив, тому що закінчилася битва. Захисники фортеці були повержені. Поки Дітар рухався вглиб битви, назустріч чорному вершникові, всі хто були позаду, помирали. Його доля була не краща за інших, і зараз він лежить так само, як і його друзі. Дітар кліпнув і, розплющивши очі, побачив темний силует, що височів над ним.

Довгий чорний плащ приховував фігуру, але чернець відразу зрозумів, що це була жінка. Незнайомка пройшла між тілами вбитих, зрідка перевертаючи їх витонченим чобітком так, щоб їй було видно обличчя. Судячи з усього, вона не відчувала ні страху, ні поваги до загиблих. Можливо, вона шукала когось серед них. Він побачив, що два довгі і широкі наконечники копій пронизали його груди з правого боку. Виявися вороги трохи точніше і направ вони свою зброю лівіше, сталь перерізала би аорту, або ввійшла в серце, позбавивши Дітара від мук.

Таємнича жінка тим часом зупинилася. Дітар почув фрази, вимовлені на якійсь дивній, чужій мові. Жінка в чорному плащі, вийшла з туману, завмерла перед Дітаром, роздивляючись його, потім сказала:

– Ти живий воїн. Тебе не вбили.

Дітар застогнав – біль вчепилася в груди, немов хижий звір.

Крізь напівприкриті повіки Дітар побачив, що за спиною жінки з'явилися якісь тіні. Він хотів застережно закричати, але придивившись, зрозумів, що немає потреби боятися – позаду неї стояли Орхан і Осман, яких він був радий бачити більше за всіх. Вони витріщали на ченця очі і посміхалися.

– Живий?

– Живий.

Час йому здавався якимсь безглуздим жартом.

– Пройшло чотири дні. Ми у Ашоки в шатрі.

– Що сталося?

Підійшов якийсь незнайомець і запитав:

– Як ти себе почуваєш, Дітар? – Запитав він.

– Неначе помер і воскрес.

Дітар оглянув його з голови до п'ят. Перед ними стояв високий чоловік з темним кольором шкіри. Ті карі очі, якими він дивився на Дітара, вселяли довіру. В погляді відчувалася глибина. Його верхню губу прикрашали густі вуса, акуратно підстрижені і доглянуті. Губи не приховували напрочуд білі зуби. Він стояв у повний зріст, і його довге волосся лежало на плечах. Одягнений він був у гарний шервані білого кольору. Почував себе – господарем світу. Коли чернець закінчив роздивлятися свого співрозмовника, то вже розумів, хто перед ним стоїть.

– Так от ти який, Цар Ашока. – Подумав Дітар.

– Я переміг! – Гордо заявив Цар.

– Як?

– Кому яка справа! Переможців не судять!

Зараз ця людина здавалася гордовитою, але Дітар захотів мати такого друга – господаря. Він лежав, а поряд з ним були Орхан і Осман. Вони піднесли йому глек з водою. Дітар жадібно пив.

Ашока продовжив:

– Цей народ, отримуючи хоч малу владу, знущається з тих, хто її не має. Що ж буде, якщо дати йому владу над країною або всім світом?

– Раз ми в твоєму шатрі, значить, ти вже бачив інших ченців? – Не звертаючи уваги на питання Ашоки, Дітар задав свій, важливіший.

– Звичайно.

– Кого?

– Був у мене друг Легеза, в нього було багато своїх людей, в тому числі чернець Книготорговець і жінка – воїн Магуран. Багаті торговці древніми картами, але це не так важливо.

Дітар оглянув своє тіло, воно було в синцях і подряпинах. Дві діри в грудях залишаться йому нагадуванням на все життя. Він торкнувся рукою рани і побачив на зап'ястку браслет. На браслеті був лише один напис: "Ірсай". Браслет прикривав татуювання 2805. Було стільки питань, і Дітар продовжив:

– Легеза? – Уточнив чернець.

– Саме! – Кивнув Ашока. – Він зробив мене імператором! Я вдячний йому за це.

– Я впевнений, що він був проти війни!

– Ти правий, але після коронації він пішов. А потім прийшли інші, після них ще інші…

Дітар згадав ту мить, коли Книготорговець зняв маску і став Кіаном. Але весь цей час ними маніпулювала інша людина. Ашока продовжував:

– Легеза розповідав про вхід до Підземного Світу. Про еліксир безсмертя та людей – ящерів.

Дітар був здивований тому, куди привела ця розмова :

– І ти повірив?

Ашока кинув йому золоту монету. Чернець хоч і був слабкий, але спритним рухом спіймав монету і різкий біль промайнув по всьому тілі. Він розглянув її. Вона була кругла з різьбленими краями і великою кількістю подряпин і вм'ятин.

– Так це обман. –