Епоха слави і надії - Євгеній Павлович Литвак
– Вставай, ми повинні продовжити бій.
Він сказав це, тихим голосом, злегка зітхаючи. Дітар сидів на підлозі. Ноги його були схрещені, а руки лежали складеними в замок. Очі були закриті і жоден мускул його тіла не ворушився. Деякий час він мовчав, Андрогін просто дивився на нього. Дітар повернув голову і розплющив очі. Цей погляд проник в душу індусові.
– Ченці нікому нічого не повинні. – Сказав Дітар.
– Здається, ти не зрозумів. Не мене з вами замкнули. Це вас замкнули зі мною.
– Тоді потерпи трохи, скоро ми обоє помремо. Ти не дав нам можливості вступити в бій, втрат було б набагато менше. Один чернець в змозі розв'язати проблему наступу супротивника, два – результат бою. – Андрогін обернувся на голос у бік, де сидів Орхан та Осман. – А три-чотири ченці можуть обернути хід війни в зворотній напрямок .
Індусові потрібна була підтримка, він вірив в ченців і в їх здатності. Вони були його головним козирем і до цього моменту він його беріг. Андрогін намагався переконати Дітара, що це був крайній захід. Врешті-решт, вони теж хочуть жити. Хіба ні?
– Я можу розраховувати на твою допомогу? Якщо ні, то відмов мені зараз, бо я не хочу розчаруватися в тобі під час битви. А якщо ти зі мною, то я буду ціною свого життя боротися, на знак вдячності за те, що ми вдвох вийшли проти них. Я відпущу вас. – Андрогін протягнув йому зброю. Дітар встав на ноги, тепер він дивився на індуса прямо.
– Загін живе і помирає разом. Якщо ти не можеш довіряти людині, що стоїть поряд з тобою або перед тобою – вважай ти мрець.
– При обороні, втрати нападаючих більше, ніж втрати тих, що обороняються. – Дітар взяв меч, який йому запропонував Андрогін.
– Немає більше оборони. Нам нікуди вже подітися, ми повинні битися. – Зараз він звертався більше до своїх братів, чим до індуса.
Він був для них командир, за яким вони беззастережно слідували. Кожен бачив у ньому свого брата і був готовий йти за ним до кінця. Голос Дітара став голосніший:
– Станемо ж міцно, а я піду попереду вас. Якщо моя голова ляже, то про свої – самі потурбуйтеся.
– Де твоя голова ляже, там і свої голови складемо. – Настрій Андрогіна став бадьоріший. Нова надія вселилася в нього. Надія не на перемогу, а надія на доблесну смерть.
– Що нам робити? – Запитав індус.
– Спочатку потрібно вплутатися в серйозний бій, а там вже видно буде. Сміливо йдіть у бій. Вірте в свої сили, і нехай кожен вб'є стільки ворогів, скільки крапель крові в ньому. Почнеться битва, і ми стоятимемо, і битимемося один за одного. В кожного на цьому світі своя доля. Її необхідно прожити, якою б вона не була. Стояти на своєму – до смерті, не відступати і не кидати друзів, вся справа у вірності та силі духу.
– Війна до перемоги і крапка. – Сказав Осман, тому що вірив Дітару.
– В результаті ляжемо всі на одну глибину. – Перебив його брат.
– Ще хвилина життя перед тобою. Можливо всього одна. Ти повинен битися, і буде смерть тобою переможена!
Всі ченці погодилися битися. Їм принесли спорядження і зброю. Вони одягалися, перевіряли клинки і щити. Дітар продовжував:
– Якщо ми тільки захищатимемося, ми не виграємо – для перемоги треба йти в атаку.
– Я дякую тобі за протягнуту руку допомоги. Але знай, буде важко. – Зрадів і не вірив Андрогін.
– Важко – не означає неможливо, це означає, що доведеться попрацювати.
Чернець був правий. Він був правий в усьому. Дітар вивів ченців до індусів. В цю ніч ніхто не спав, ніхто не хотів чекати світанок. Якщо судилося померти, то немає чого це відкладати. Вони всі зустрілися на Центральній площі. Орхан почав першим:
– З чого розпочнемо?
– З того, що пора закінчувати. – Коротко відповів Андрогін.
– Ченці не запитують "скільки їх"?, ченці запитують "де вони"? – Османові було неважливо, що і як. Він жадав битви, а точніше те, що вона несе.
– Ми оточені. – Спробував пояснити йому брат.
Осман був у гарному настрої, тому його жарти не змусили себе довго чекати.
– Здорово. Тепер ми можемо атакувати в будь-якому напрямку.
Всі засміялися. Впевненості їм, в цей час явно не вистачало.
– Буде краще, якщо ти знайдеш для нас коней. – Дітар звертався до Андрогіна.
Той віддав наказ знайти коней і привести їх сюди. Дітар взяв спис. Бойовий прапор – символ військової честі, доблесті і слави. Прапор – є нагадуванням кожному воїну про його борг. Він звернувся до присутніх:
– Не шкодуйте ворогів, що йдуть зі зброєю. Якщо тебе вдарили – відрубай руку, що тебе вдарила і наступного разу нічим буде бити. Зло має бути покаране. – Всі зрозуміли, що зараз мова про чорного вершника.
Солдати не були безстрашними. Вони висловлювали слова сумніву і страхів. Ті, хто змирився з долею, були готові її прийняти, а ті, хто ні, ще боялися.
– Легко бути хоробрим за стінами замку. – Сказав один з них.
– Знаєш, що найстрашніше в житті? – Дітар провів рукою по обличчю, поправляючи волосся.
Той розвів руками, "що може бути гірше"?
– Не встигнути. – Відповів чернець.
Андрогін наблизився до Дітара. Вони були близькі, навіть будучи ворогами, вони билися на одному боці. Дітар сказав йому:
– Суть героїзму полягає в тому: щоб померти, даючи іншим вижити. Тобі не потрібно, щоб вони за тебе помирали, тобі треба, щоб вони були готові, за тебе вбити.
Їх мало, щоб протистояти такій кількості вершників. Андрогін перервав незручне мовчання, намагаючись допомогти ченцеві надихнути людей:
– Ми могли відступити, коли всі були живі, але зараз ми не можемо зрадити тих, хто загинув, захищаючи нас, захищаючи фортецю, захищаючи державу, захищаючи імператора. Можемо померти лежачи або стоячи, вибір тільки за вами!
Ченці теж намагалися підбадьорити своїх друзів. Зі всіх присутніх вони виглядали найсміливішими, Осман стягнув з себе сорочку і його торс оголився. Розвинена мускулатура і шрами на спині показали себе. Одяг більше не потрібний, він не захистить від гострої сталі меча, він кинув її на землю.
– Чи не все одно, в чому тебе закопають? – Запитав Орхан, дивлячись на свого брата. Потім він обернувся до солдатів і додав. – Чи не все одно, де розлучитися з життям? Тільки в бою можна зрозуміти свою істинну суть. Більше ніхто не сумнівався, і ті, хто раніше боялися – забули про страх. Ті,
