Без дозволу на розслідування - Віктор Тимчук

— Спробую розшукати свідків.

— Після стількох років?! Арсене, сину, облиш, тільки згаєш час, — мовила безнадійно. — Батька не вернеш. Он дах чекає ремонту, паркан, веранду треба пофарбувати.

— Ні, я не відступлюся. Що зможу, те й зроблю. А ремонт… Якось обійдемось.

— А Оля? Що подумає, коли відкладемо ремонт? — стурбовано дивилася на мене. — Адже вона не знатиме причини.

Я замислився. Мати мала рацію. Справді, як пояснити Олі? Навіщо я своє одруження пов'язав з ремонтом? А небо — чисте, ніжно-блакитне. Коли б затяжні дощі, можна було б і не вигадувати приключок. Ох і в дурному становищі я опинився: ще не одружився, а вже доведеться обманювати майбутню дружину.

— Мовчиш, — скрушно похитала головою мати. — Я, Арсене, не фахівець, але мені здається, однієї відпустки на розшук тобі не вистачить.

Так, слушне зауваження.

— Нехай, але інакше я не можу. Не встигну тепер, продовжу потім. Шукатиму доти, поки не з'ясую остаточно, — вперто заперечив, стримуючи роздратування.

А Оля?

— Невже все щастя у відремонтованій хаті? — випалив я.

— Коли ви… — мати знічено втупилась у мої руки. — Але від Олі, коли поберетесь, уже нічого не приховаєш, Арсене.

Так, забила мати мені цвяха в тім'я. Поки ми не одружені, я міг не звітувати перед Олею, чим займаюсь у відпустці, а тоді — вибачайте. І до підозр недалеко. А як би Оля сприйняла, коли б дізналась?

— Отож, Арсене, помізкуй, — звелася мати, беручи сумку. — Я тобі бажаю тільки щастя.

— То… то мені відмовитись від розшуку? — запитав розгублено.

— Знаєш, чого я боюсь? — Вона стояла наді мною і, не дочекавшись відповіді, сказала: — Неслави, пліток, поголосу. А почнеш дошукуватись, дехто згадає.

Вона стомлено, з опущеними плечима, ніби на них лежав якийсь тягар, пішла до ганку. Таки не спала ніч і все обдумала зі всіх боків. Краще за мене. Я почувався людиною, яка досі бігла швидко, впевнено, не бачачи перед собою жодних перепон, та враз наткнулась на високу глуху стіну. Що ж робити? Справді, зловісна тінь підозри, що лежала на трьох колишніх військових із Березівки, завдяки моєму втручанню могла виринути із забуття і торкнутися чорним крилом мене, матері, рідних Карпанята Замрики. Чи варто ворушити минуле?

Мати заради мого благополуччя жертвувала пам'яттю батька. Я розумів: від великої віри в нього, якої нікому й ніколи не зламати, не похитнути у ній. Мене, мабуть, вважала нестійким, не загартованим життям. Звичайно, за рік роботи я придбав не лише друзів, а й недругів. Від злих язиків мененіщо не врятувало б. І я засумнівався у доцільності відвідин Кедровського.

Сидів і сам собі здавався нікчемним, безпорадним до сліз. У голові роїлося безліч думок, а рішення не поспішало окреслитись, встановитись. Почув, як мати розчинила вікно, напевне, щоб покликати мене снідати, і встав з лавки.

— Арсене, стигне бараболя! — гукнула.

За сніданком мати сторожко позирала на мене, напевне, очікувала на продовження розмови, але я мовчав.

— Ти гніваєшся? — запитала вибачливо, підкладаючи мені салату з редьки, цибулі, политого сметаною.

— Ні, мамо.

— Я багато думала… Тепер не має значення, як загинув батько, — вона майже не їла, тримаючи в руці виделку з наштрикнутим кружальцем редьки.

І тут я ледве не прохопився, що не один батько не повернувся в свою частину та не доїхав до Березівки, що він таки зійшов на вінницькому вокзалі з великою сумою грошей. І ті факти нараз геть притлумили моє вагання.

— Я зобов'язаний позбавити його підозри, що багато років тяжіє над ним. Зобов'язаний, мамо, — сказав рішуче.

Мати зітхнула, провела долонею по обличчю і звелась до плити по чайник.

— Що ж, Арсене, ти дорослий. Роби, як велить совість, — мов благословила моє рішення, і мені відлягло од серця.

Невдовзі я вирушив до Кедровського, прихопивши справи, його будинок розташований поблизу маслозаводу, за універмагом, але я навмисне обрав кружний шлях, щоб крізь вікно мене не бачила Оля. Загадав собі завітати до неї після відвідинПлатона Сидоровича. Як він мене зустріне? Я Кедровського не знав, як Великошича, нічого не чув від Сергія Антоновича про нього як про людину і фахівця, хоч вони працювали разом кілька років.

Була десята година ранку. Сонце парило, мов у полудень. Я купив морозиво і з приємністю відкушував солодкого холоду. В дитинстві колись мріяв наїстися його досхочу і напитись від пуза морсу. Час настав, але після однієї порції більше не кортіло.

Порівнявся із швейною майстернею. На даху щось бухнуло — я глянув угору. Там Василь і Горак знімали стару черепицю.

— Добридень, Арсене Федоровичу, — привітався дядько Гаврило.

Василь щось загув, жартома погрозив кулаком і затикав пальцем у бік універмагу.

— Добридень, — я зупинився, не знаючи, куди подіти морозиво.

— То як відпочивається? — Горак лукаво, а може, мені здалося, глипнув з-під кошлатих брів і поклав черепицю на стос.

Звідкіля йому відомо, що я у відпустці? Невже сказав Василь, довідавшись від Олі?

— Нормально, — я задер голову, щоб краще його бачити, і відчув незручність. — На мене теж чекає така робота.

— Зволікати не слід, — поважно мовив дядько. — Після жнив завсіди дощить.

Значить: Сава Архипович з ним говорив. А може, Балюк?.. Відчув, як по пальцях потекло морозиво, і мені довелося хутко його лизнути, бо в другій руці тримав теку із справами і ніяк було дістати хустинку.

— Еге, Арсене Федоровичу, не зволікай, — повторив дядько Гаврило, беручи у Василя черепицюі тим даючи зрозуміти, що розмову закінчено і йому ніколи правити теревені.

Я пішов, картаючи себе, що спокусився морозивом, наче ніколи його не куштував. Позаду затарахкала бляха, немов бубон. Оглянувся — рудоголовий Василь тримав лист жерсті і гатив по ньому кулаком, вигинаючись, мов у танці. Горак замахнувся на нього дерев'яним молотком, і Хавара відсахнувся, перестав викаблучуватись. А батько Миколи делікатний чоловік. І я