Без дозволу на розслідування - Віктор Тимчук

— «Атестат, атестат, — повторив я подумки. — Стій! Це ж — гроші. Авжеж!»

— Ви казали, що батько отримав гроші перед від’їздом. Багато?

— Сума велика, — поволі мовив Куртій. — За три роки. Майже чемоданчик.

— У Березівку того місяця не прибуло ще двоє військових.

— Та ну?! — схопився Куртій і ввімкнув світло. Він збентежено дивився на мене.

— Факт, Дмитре Семеновичу.

— Ти вважаєш?..

— Спробую розібратись. Я зараз у відпустці.

— Але ж де шукати? Стільки років. — Куртій сів і замислився. — Хай щастить тобі, Арсене, — тихо сказав. — Твій батько заслуговує, щоб і через вісімнадцять років… Ех, Федоре! — гірко зітхнув.

Ми випили міцної кави, і я зібрався додому. Куртій не затримував, розуміючи, що мені краще побути на самоті. Він провів мене на подвір'я, освітлене ліхтарями.

— Не забувай, — міцно потис руку. — Я мав єдиного друга і того втратив. Хоч ти не забувай.

І ви нас теж.

Тепер — ні, тепер відпала потреба чужатись. Низький уклін матері. Вона не знає, що батько був з грішми і зійшов на вокзалі.

Я поїхав, упевнений, що Куртій довго не спатиме. Мене обійняв теплий жнив'яний вечір.

Звернув на проспект Коцюбинського і через кільки хвилин опинився на людній та гамірній площі, де дзвонили й вистукували трамваї, снували таксі. До довгої споруди вокзалу з годинником у центрі йшли пасажири й проводжаючі. Я дивився на вокзал, на вагони і міст через залізничні колії. Думав про батька, що колись зійшов тут і не з'явився в Березівці. А може, саме звідси розпочати пошук? Адже тепер його шлях скоротився втроє.

Я завів мотоцикл і рушив на Немирівське шосе. Невдовзі поминув автошколу, аеропорт, і місто залишилося позаду. Оглянувся — над ним наче напнутий велетенський жовтий шатер із безлічі вогнів.

Я май ясну і свіжу голову. Факт, що батько віз при собі велику суму грошей, багато говорив. Поставало питання: а з чим їхали Карпань і Замрика? Хто мені про те скаже? Кедровський? У справах про гроші ані слова. Отже, він теж не знав. Може, подати запит у військові архіви? Але заки прийде відповідь, то й відпустка скінчиться.

Я всю дорогу згадував розповідь Куртія і пошкодував, що не захопив з собою батькові фотокартки із справи. Вирішив перефотографувати і якосьзавезти Дмитрові Семеновичу. Адже в нього не залишилося жодної пам'ятки.

Не зоглядівся, як вихопився на пагорб перед своїм містом. Воно лежало в улоговині, з узвишшя добре проглядались два ряди блідо-голубих неонових ліхтарів, що освітлювали центральну частину, від якої розсівались урізнобіч поодинокі пухнасті кульбаби звичайних ламп.

У провулку скинув газ і їхав за інерцією, щоб не розбудити матір та сусідів гуркотом двигуна. Фара вихоплювала з темряви дерева, паркани, стіни будинків з мовчазними вікнами. Я глипнув на наші, на які саме впало світло, і помітив, як за ріг хати ніби югнула чиясь постать. Мерщій погасив фару і тихо вкотив мотоцикл на подвір'я, скрадливо обійшов усе навколо. Нічого підозрілого. Ну звичайно, од рухливого світла ворухнулась тінь стовбура яблуні, а мені привиділось…

Усміхнувшись, навшпиньки зайшов до хати.

— Як там, Арсене? — долинув з-за дверей стурбований голос матері.

— Усе гаразд, мамо, відпочивай. Тобі привіт від Куртія.

— Дякую, — вона полегшено зітхнула.

Вранці я прокинувся раптово, ніби й не спав, хоч мене ніщо не розбудило. Спершу злякано глипнув на годинник, але згадав, що у відпустці, і заспокоївся. Ще вночі постановив собі піти до Кедровського, і те рішення відразу спливло у пам'яті. Не дуже сподівався, що Платон Сидорович щось додасть до справ по стількох роках, одначе жевріла надія.

На кухні на столі лежала записка: «Я в магазині. Зачекай на мене, Арсене». Стало соромно, що мати дбала про мене, ніби я страшенно зайнятий чи хворий.

Вийшов надвір. Сонце підбилося височенько і вже спило росу з трави, листя яблунь та груш. Підняв кілька спасівок, сів на лавку, нагріту промінням.

Учорашня подорож до Вінниці, зустріч з Куртієм нині здавались нереальними, мовби наснились. Але факт отримання батьком грошей вертав мене до дійсності. Значний факт, коли припускати загибель батька від рук грабіжників, і нічого не вартий з огляду на насиченість прифронтових смуг шпигунами, диверсантами. Вони навчені: слідів не залишали… Але ж батько дістався до вокзалу і, мабуть, сів на поїзд, Поїзд… Ласуючи грушкою, міркував: у вагоні, серед пасажирів, людина безслідно не зникне, тим паче — не вчинити вбивство. Отож, поїзд відпадав, ідучи за логікою. Цікаво, які тоді ходили поїзди? А якщо батько з Вінниці до Березівки добирався випадковим транспортом? Ймовірно. Напрошувався висновок, що пошук треба починати з Березівки і нашого міста, йтивід мети їхньої подорожі.

За парканом з'явилася мати, і я пішов їй назустріч, узяв господарську сумку. Мати привітно усміхнулась.

— Чому ти мене не розбудила? — дорікнув їй. — Я ж у відпустці.

— Ти вчора стомився. А мені неважко. Чи ти вважаєш, що я вже така стара і немічна? — запитали напівжартома.

Яскоса зиркнув на неї: обличчя бліде, занадто напудрене, що рідко траплялося з матір'ю, яка не любила косметики. А це, певне, щоб приховати сині півкола під очима. Очевидно, погано їй спалося, та я нічого не чув — не прокидався серед ночі. Матипопрямувала до лавки.

— Сідай, Арсене. Чи ти кудись поспішаєш?

— Не дуже, — я опустився поруч, здогадуючись, про що вона хотіла зі мною говорити.

— Розкажи, як там Дмитро Семенович. Я розповів, як розшукував Куртія, як вечеряли в його квартирі, переказав нашу розмову, лише промовчав про гроші і що батька підвезли до вокзалу. Мати уважно слухала.

— Добрий він чоловік, — по всьому сказала і глянула на мене сумними очима. — Що ти збираєшся