Без дозволу на розслідування - Віктор Тимчук

Дмитро Семенович випив і вкинув до рота кружальце лимона. Я не поцікавився, чому йому нелегко. Здогадувався, що з однієї причини: сумління вимагало сказати правду, та, знаючи материну таємницю, не наважувався її розголосити. От і мучився.

Рожева обпалина на його лиці зблідла, і воно набуло нормального кольору. Куртій крутив у цупких пальцях виделку, розглядав її, ніби вперше бачив. І мені стало шкода його. Щоб не завдавати прикрощів викриттям неправди, не поставити Куртія в незручне становище, довелося сказати:

— Мені все відомо, Дмитре Семеновичу.

Він скинув на мене уважні, сполохані очі.

— Що все? Мати розповіла?

— Ні, я випадково дізнався.

— Як? — поклав виделку.

— Натрапив на справу в архіві.

— У якому архіві? Де? — витяглося його лице від напруги.

— У нас. Я ж працюю інспектором карного розшуку.

— А-а… — і Куртій осів, наче зів'яв. — Пробач, я й забув — колись мати говорила про твоє бажання. Молодчина, таки досяг свого. Н-да, тепер мені легше. А як ти з матір'ю?

— Усе гаразд. Інакше вона не могла, — заспокоїв його.

Куртій відверто, лагідно подивився на мене.

— Почну здалеку, Арсене. Я познайомився з твоїм батьком на початку тридцять дев'ятого року в школі механіків-водіїв танків. Час був тривожний: ворушилися білофінни, фашисти крокували Європою, тому ми швидко, вже маючи деяку підготовку, пройшли науку, і в листопаді нас направили в танковий батальйон однієї стрілецької дивізії, що діяла на Карельському перешийку. Морози стояли жахливі. Всі подробиці пригадати зараз неможливо. Але пам'ятаю, як у лютому сорокового року ми атакували висоту під назвою «Кулеметна гірка», і першим пройшов крізь заміноване поле танк твого батька, розірвав дротяну загорожу, вихопився на верхівку пагорба, знищив вогневі точки ворога. Потім ми штурмували хвалену «лінію Маннергейма», і вона луснула під нашими гусеницями. — Куртій знову поклав до рота кружальце лимона, задумливо пожував і продовжував — Після миру з Фінляндією нас, що відзначилися у боях, зарахувалина короткотермінові курси командирів, а весною сорок першого отримали призначення на західний кордон України. Ми з Федором потрапили в батальйон командирами танкових взводів. Двадцять другого червня вступили в бій з фашистами. Відступали… — Голос його надломився, і Дмитро Семенович звівся, сутулячись, підійшов до вікна, заклав руки за спину.

На шибки падало призахідне сонце, і вони рожевіли, ніби десь палахкотіла заграва. На їхньому тлі чітко вирізьблювалась кремезна постать Куртія, біла сорочка зробилася малиновою, наче він загорнувся у китайку. Куртій не хотів, щоб я бачив його обличчя.

— Ми відступали, — глухо повторив, і шибка, відлунюючи його слова, дрібно забриніла. — Важко залишати свою землю. А люди, особливо жінки й діти… Як вони дивилися на нас. — Він притулився лицем до шибки і замовк.

Мені впали в око його напружені руки, побілілі пальці, що міцно й нервово терли один одного, розчіплювались і збиралися в кулак, розпрямлялись і знову тісно переплітались.

— На рубежі Вапнярка — Жмеринка ми прикривали відступ наших військових частин. Випав спекотний, як сьогодні, липневий день, — вів далі Куртій. — Замаскувались на пагорбах між селами Червоним, Рахнами Польовими і Лісовими. У танках — справжня парна, хоч і підняті люки. А фашисти наближались непоспіхом, самовпевнені, пихаті, знахабніло горлали пісень. І ми вдарили… Тиждень стримували натиск, поки не надійшов наказ зайняти нові позиції під Гайсином. Там і згорів мій танк, а мене, оглушеного, витягнув Федір. І ще сотні кілометрів ми билися відходячи… Сталінград, як ти знаєш, зламав хребта Гітлеру. Твій батько став командиром танкової роти, а я у нього заступником. Визволяли Краснодарський край, побували в пеклі Курської дуги, а у вересні сорок третього ступили на Україну, форсували Дніпро, взяли Фастів, за що Федору комбриг пообіцяв відпустку додому на кілька днів. І от після визволення Проскурова, тобто Хмельницького, коли наша бригада мала поповнитись новимимашинами, командування відпустило Федора…

Куртій повернувся і сів за стіл, я відчув, що найголовніше попереду, ось незабаром, через кілька хвилин, Дмитро Семенович розповість усе. Я зосередився і не зводив з нього очей.

— Ми, Арсене, здружилися з твоїм батьком, — провадив Куртій. — Нас зблизила спільна дитбудинківська доля. Федір часто згадував твою матір, тебе, мріяв про життя після Перемоги, дуже хвилювався, бо нічого не знав за вас, ніякої звістки за три роки. Його любили танкісти за справедливість та врівноважений характер, за хоробрість і мужність. Про батька багато писали в армійських газетах і я немало їх наскладав, та під Будапештом усе згоріло в танку, — Дмитро Семенович зробив паузу, мовзбирався з думками. — Так от, йому надали три дні відпустки без дороги. Вранці ми гайнули в штаб корпусу, де Федір отримав платню за три роки й узяв грошовий атестат, щоб залишити його матері. Звідтіля він поїхав попутною машиною на Вінницю, з одним фібровим чемоданчиком, — Куртій похитав головою, хмурніючи. — Минуло три, чотири, п'ять діб, а його нема. Ми вже поповнилися технікою, танкістами, а його все немає з відпустки. Командир батальйону доповів у бригаду, звідтіля в корпус, дійшло до штабу армії, і закрутилося: особливий відділ, хлопці із Смершу почали шукати й розкопали машину, військових, що їхали разом з Федором, і всі підтвердили, що він зійшов коловокзалу у Вінниці. Ми не вірили, що Загайгора дезертирував, ніхто не вірив, Арсене. І коли надійшло повідомлення з вашого району, що його в Березівці не було, ми впевнились — загинув наш командир у прифронтовій смузі. Таке, на жаль, часто траплялось.

У кімнаті посутеніло, але Куртій не вмикав світла. Я перебирав у пам'яті почуте, і в думці все крутився якийсь факт, ще не осмислений, не вирізнений з-поміж інших, але він насторожив мене, мигнув, коли я слухав Дмитра Семеновича, і відразу ж згас. Я дошукувався до нього, намагався вхопитися за втрачену ниточку розповіді, щоб висотати з неї те, що привернуло мою увагу.

— Я теж, Арсене, не образився на твою матір, коли вона заборонила мені навідуватися до вас. Вона бажала лише одного: зберегти для тебе світлий