Ганнібал - Томас Харріс
Старлінг освітила ним довгий коридор колишнього відділення максимальної безпеки. У дальшому кінці виднілося якесь нагромадження. Дивно бачити відчинені двері в камерах. Підлога була завалена обгортками з-під хліба й паперовими склянками. Бляшанка з-під содової, почорніла від ужитку, мов тріснута труба, лежала на столі, за яким колись сиділи санітари.
Старлінг клацнула перемикачами за постом санітарів. Безрезультатно. Вона дістала мобільний телефон. У темряві червоне світло видавалося дуже яскравим. Під землею від мобілки ніякої користі, але вона голосно в неї заговорила:
— Баррі, піджени вантажівку до бокового входу. Принеси прожектор. Прихопи візки, щоб підняти речі нагору… ага, спускайся.
Потім Старлінг крикнула в темряву:
— Увага там. Я федеральний офіцер. Якщо ви тут нелегально мешкаєте, то можете йти. Я вас не заарештую. Ви мене не цікавите. Якщо ви повернетеся після того, як я закінчу свої справи, мене це також не цікавить. Можете зараз виходити. Якщо ви спробуєте мені завадити, то отримаєте тяжке тілесне ушкодження, коли я засаджу свинцю вам у дупу. Дякую.
Її голос прокотився луною в коридорі, де божевільні колись зривалися на хрип і жували беззубими яснами ґрати.
Старлінг пригадала заспокійливу присутність великого санітара Барні, який чергував тут, коли вона приходила на розмови до доктора Лектера. Дивна чемність, із якою Барні й доктор Лектер ставилися один до одного. Тепер Барні не було. Виринув спогад зі школи, і Старлінг, щоб зібратися, змусила себе пригадати:
Кроки лунають у пам’яті
Коридорами, якими ми не йшли,
До дверей, яких ми не прочиняли,
Що ведуть у сад троянд.
Сад троянд, еге ж. Нічогенький сад троянд.
Старлінг, яку на нещодавніх нарадах заохочували ненавидіти свою зброю та саму себе, зʼясувала, що торкатися зброї не так уже й неприємно, коли тобі страшно. Вона притисла 45-й калібр до стегна й пішла коридором за променем ліхтарика. Важко водночас слідкувати за обома флангами, нікого за собою не лишати, обов’язково. Десь крапала вода.
В одних камерах — ряди розібраних рам від ліжок. В інших — матраци. Посеред коридору натекло води, і Старлінг, завжди дбаючи про взуття, переступила вузьку калюжу, просуваючись уперед. Вона згадала пораду Барні, яку він дав багато років тому, коли в камерах іще були люди. Тримайтеся середини проходу, коли будете йти.
Картотечні шафи, ось вони. Посеред коридору, у самому кінці, тьмяна оливкова поверхня в промені ліхтарика.
Ось камера, у якій колись сидів Множинний Міґґс, повз неї взагалі не хотілося проходити. Міґґс, який шепотів до неї непристойності й кидався тілесними рідинами. Міґґс, якого доктор Лектер убив, нарадивши проковтнути власний поганий язик. А коли Міґґс помер, у камері оселився Семмі. Семмі, чий поетичний талант доктор Лектер заохочував, впливаючи на поета неймовірним чином. Навіть зараз вона могла чути, як Семмі горлає свій вірш:
Я ХОЧУ ТИ ДО СУСА
Я ХОЧУ ТИ З РИСТОМ
І Я ПІТУ ЗІ СУСОМ
ЯК БУТУ МОЛОЦОМ
У неї досі валялася десь записка, нашкрябана крейдовим олівцем.
Тепер камера була заставлена матрацами й вузлами з білизною, замотаною в простирадла.
І нарешті, камера доктора Лектера.
Міцний стіл, за яким він читав, так само стояв на болтах у центрі кімнати. Зникли дошки поличок, на яких він тримав свої книги, але зі стіни й досі стирчали скоби.
Старлінг мала б уже повернутися до шаф, але не могла відвести очей від камери. Тут відбулася найдивовижніша зустріч у її житті. Тут її вражали, шокували, дивували.
Тут вона чула про себе правду, таку жаску, на яку серце відгукалося, мов величезний, гучний дзвін.
Їй хотілося зайти. Хотілося зайти в камеру, як хочеться стрибнути з балкона, як манить блиск рейок і шпал, коли чуєш, що прибуває потяг.
Старлінг посвітила навколо ліхтариком, зазирнула за картотечні шафи, пустила промінь найближчими камерами.
Цікавість перенесла її за поріг. Вона стояла в центрі камери, де доктор Ганнібал Лектер провів вісім років. Тепер вона займала простір, у якому колись бачила його, і чекала, що по шкірі піде мороз, але цього не сталося. Поклала зброю та ліхтарик на стіл, переконавшись, що ліхтарик не покотиться, і притулила руки до поверхні, відчувши під долонями самі крихти.
Загалом, враження розчаровували. Колишній мешканець покинув цю камеру, наче змія скинула шкіру. Старлінг помітила, що до неї прийшло усвідомлення: смерть і небезпека не завжди чекають на тебе в пастках. Вони можуть прийти з солодким диханням коханої людини. Або одного сонячного дня на рибному ринку, де з бумбокса лунає «Макарена».
До роботи. Картотека вісім футів завдовжки, усього чотири шафи, до підборіддя. У кожній — по п’ять шухляд, під єдиним замком із чотирма штифтами, що висів біля горішньої шухляди. Усі чотири відімкнені. Усі шухляди забиті справами, подекуди товстими, усі — у папках. Старі паперові папки «під мармур» із часом погнулися, новіші справи зберігалися в коричневих «манільських» папках. Інформація про здоров’я мертвих людей, аж від самого відкриття лікарні в 1932 році. Справи розставлено майже за алфавітом, деякі документи щільно укладено позаду папок у довгих шухлядах. Старлінг швиденько перебирала корінці, притримуючи важкий ліхтарик на плечі, пальцями вільної руки гортаючи папки, шкодуючи, що не прихопила маленький ліхтарик, який можна тримати в зубах. Щойно вона трохи розібралася в картотеці, стала пропускати цілі шухляди, промайнувши невелику секцію «І», потім «К», вона дісталася «Л», і тут бац: Лектер, Ганнібал.
Старлінг дістала довгу коричневу папку, одразу промацала її в пошуках твердого рентгенівського негатива, поклала папку на стос інших, розгорнула і знайшла історію хвороби покійного І. Дж. Міґґса. Чорт забирай. Міґґс навіть у могилі не дає їй спокою. Вона переклала папку на шафу й поспішила до «М». Коричнева папка Міґґса стояла на місці, за алфавітом. Порожня. Хтось помилився, укладаючи справи? Хтось випадково поклав документи Міґґса в обкладинку справи Ганнібала Лектера? Вона пробіглася секцією «М», видивляючись справу без папки. Потім повернулася до «І». Усвідомлення, що їй дещо заважає. Запах цього місця став більше непокоїти. Доглядач був правий, тут важко дихати. Вона дісталася середини «І», коли збагнула, що сморід… швидко посилюється.
Позаду — тихий сплеск, і вона різко озирнулася, наготувавши для удару ліхтарик, швидко засунувши руку під вітрівку, до зброї. У світлі ліхтарика Старлінг стояв високий чоловік у брудному ганчір’ї, ступивши однією величезною, набряклою ногою в калюжу. Одна рука звисала вздовж тіла. Другою він тримав осколок від розбитої тарілки. Одна нога та обидві
