Ганнібал - Томас Харріс
Може, Барні на неї поглянув, Старлінг точно не могла сказати. Їй треба було йти далі, інакше її могли помітити. Коли вона озирнулася через плече, Барні сидів навпочіпки посеред дороги, піднявши руку, щоб на нього зважали водії.
Старлінг сховалася за ріг, зняла куртку з каптуром, дістала з великого кошеля светр, бейсболку й спортивну сумку, швидко перевдяглася, запхала куртку з кошелем до спортивної, а волосся — під кепку. Вона влилася в зграйку прибиральниць, які поверталися додому з роботи, і завернула назад на вулицю, до Барні.
Склавши долоні човником, він тримав у них мертвого голуба. Уцілілий птах, свиснувши крилами, злетів на дроти над головою Барні й став за ним спостерігати. Барні поклав мертву пташку на моріжок і пригладив пір’я. Потім підняв широке обличчя до птаха на дроті й щось сказав. Коли він пішов собі далі, вцілілий птах упав на моріжок і продовжив колувати над тілом, походжаючи у траві. Барні не озирнувся. За сотню ярдів він зупинився біля сходинок до багатоквартирного будинку й поліз діставати ключі, Старлінг пробігла півкварталу і наздогнала його, не встиг він відімкнути двері.
— Барні. Привіт.
Він розвернувся на сходах, аж ніяк не поспішаючи, і подивився на неї згори вниз. Старлінг устигла забути, що очі в Барні посаджені неприродно широко. Вона побачила в них розум і відчула маленький електричний розряд — зв’язок.
Вона зняла кепку й розпустила волосся.
— Я Кларіс Старлінг. Пам’ятаєш мене? Я…
— Та сама Джі[35], — вимовив Барні без жодної емоції.
Старлінг склала долоні й кивнула.
— Ну так, та сама Джі. Барні, мені треба з тобою поговорити. Неофіційно, мені треба дещо в тебе попитати.
Барні зійшов сходинками вниз. Навіть коли він став перед Старлінг на тротуарі, їй усе одно доводилося дивитися на нього знизу вгору. Вона не злякалася габаритів Барні, на відміну від більшості чоловіків.
— Чи згодні ви визнати для протоколу, офіцере Старлінг, що мені не зачитали права? — голос був високий і хрипкий, як у Тарзана у виконанні Джонні Вайсмюллера.
— Звісно, я тебе не «відмірандила»[36]. Визнаю.
— Не хочете сказати це в сумку?
Старлінг відкрила сумку й заговорила в неї гучним голосом, наче там сидів троль:
— Я не «відмірандила» Барні, він не знає про свої права.
— Далі вулицею є одна кав’ярня нічого така, — сказав Барні. — Скільки капелюхів ви носите в тій сумці?
— Три, — відповіла Старлінг.
Повз них проїхав фургон з «інвалідними» номерами, і Старлінг одразу відчула, що пасажири на неї дивляться, але ці стражденні часто хтиві і мають на це повне право. Юнаки, які сиділи в машині на наступному переході, також на неї дивились, але нічого не сказали через Барні. Будь-який предмет, вистромлений з вікна, миттєво привернув би увагу Старлінг (вона й досі чекала на помсту «кріпів»), але мовчазне витріщання можна стерпіти.
Коли вони з Барні зайшли до кав’ярні, фургон позадкував у провулок, щоб розвернутись, і поїхав туди, звідки прибув.
Їм довелося чекати, доки звільниться кабінка в цій переповненій забігайлівці, де подавали шинку зі смаженими яйцями й офіціант щось кричав на гінді кухарю, який з винуватим виглядом перевертав м’ясо довгими щипцями.
— Поїжмо, — запропонувала Старлінг, коли вони всілися. — За рахунок Дядечка Сема. Як життя, Барні?
— З роботою все гаразд.
— Ким працюєш?
— Санітаром, дипломований медбрат.
— А я гадала, ти вже матимеш середню медичну освіту, може, медінститут закінчив.
Барні стенув плечима й потягся до молочника. Підвів очі на Старлінг.
— Вам всипали за те, що підстрелили Евелду?
— Ще побачимо. Ти її знав?
— Бачив раз, коли привезли її чоловіка, Діжона. Він уже був мертвий, сплинув на санітарів кров’ю ще до того, як потрапив у «швидку». Із нього вже фізрозчин лився, коли до нас дістався. Вона все не пускала його, намагалася відбитися від медсестер. Мені довелося… самі розумієте… Красива жінка, та й сильна. Її не привозили після того, як…
— Ні, її визнали мертвою на місці події.
— Я так і думав.
— Барні, коли ти передав доктора Лектера людям із Теннессі…
— Вони нечемно з ним поводились.
— Коли ти…
— І тепер усі вони мертві.
— Так. Його вартові примудрилися прожити три дні. Ти протримався вісім років, наглядаючи за доктором Лектером.
— Насправді, шість років — він там уже був, коли я прийшов.
— Як тобі це вдалося, Барні? Якщо не проти, то дай мені відповідь: як тобі вдалося з ним вижити? Справа ж не тільки в чемності.
Барні поглянув на своє відображення в ложці, спершу з вигнутого боку, потім з опуклого, і на мить замислився.
— Доктор Лектер мав ідеальні манери, не скуті, а легкі та елегантні. Я тоді проходив одні дистанційні курси, і він поділився своїми поглядами. Це не означає, що він не вбив би мене без вагань, щойно випала б нагода, — одна риса людського характеру не виключає жодну іншу. Вони можуть існувати поруч, добре і погане. Сократ сказав набагато краще. У відділенні максимального захисту не можна про таке забувати, ніколи. Якщо постійно про це пам’ятати, все буде гаразд. Доктор Лектер, певно, пожалкував, що познайомив мене з Сократом.
Для Барні, котрому бракувало формальної освіти, Сократ був новим досвідом, наче знаменна зустріч.
— Безпека стояла окремо від розмови, то геть інша річ, — продовжив він. — Безпека ніколи не була чимось особистим, навіть коли мені доводилося позбавляти його кореспонденції чи гамувати в перев’язи.
— Ви з доктором Лектером багато говорили?
— Інколи він місяцями нічого не казав, інколи ми вели розмови пізно вночі, коли крики стихали. Власне, я тоді проходив дистанційні курси й нічого не знав, а він відкрив мені цілий світ, буквально, купу всього — Светонія, Ґіббона, всіх.
Барні взяв чашку. Свіжу подряпину на тильному боці руки вкривала оранжева смуга бетадину.
— Ти ніколи не думав, що після втечі він може прийти по тебе?
Барні захитав своєю величезною головою:
— Якось він мені сказав, що як є вибір, то він надає перевагу грубіянам. «Органічні грубіяни» — так він їх називав.
Барні засміявся — рідкісне видовище. У нього були маленькі дитячі зуби, тому ця радість видавалася трохи маніякальною, наче веселощі немовляти, коли воно відригує кашку в обличчя противного дядечка.
Старлінг замислилася, чи не забагато часу провів Барні в підземеллі
