Ганнібал - Томас Харріс

— Так.

— Порахуйте міжфалангові суглоби.

П’ять суглобів.

— З урахуванням великого, у цієї людини було шість пальців на лівій руці. Як у доктора Лектера.

— Як у доктора Лектера.

Куточок знімка, де мав стояти номер рентгену й назва клініки, було відрізано.

— Звідки ви це дістали, містере Верджер?

— З Ріо-де-Жанейро. Щоб дізнатися більше, я мушу заплатити. Велику суму. Ви можете мені сказати, чи це рука доктора Лектера? Я маю знати, чи треба платити гроші.

— Спробую дізнатися, містере Верджер. Зроблю все можливе. Ви маєте обгортку, у якій прийшов знімок?

— Він у Марґо, у пластиковому пакеті, вона вам його видасть. Якщо не заперечуєте, міс Старлінг, я втомився, і мені потрібна увага медиків.

— Моє керівництво вам доповість, містере Верджер.

Невдовзі після того, як Старлінг вийшла з кімнати, Мейсон Верджер дмухнув у крайню трубочку й мовив:

— Корделле!

З ігрової кімнати прийшов медбрат і зачитав Мейсонові інформацію з папки, позначеної написом «ДЕПАРТАМЕНТ ОХОРОНИ ДИТИНСТВА, МІСТО БАЛТИМОР».

— Франклін, так? Приведи до мене Франкліна, — сказав Мейсон і вимкнув світло над ліжком.

Маленький хлопчик стояв сам-один під яскравим горішнім світлом у кутку для гостей і мружився, вдивляючись у темряву, повну зітхань. Залунав гучний голос:

— Ти Франклін?

— Франклін, — відповів маленький хлопчик.

— Де ти зараз мешкаєш, Франкліне?

— З мамою, Ширлі та Вислюганом.

— Вислюган із вами весь час живе?

— Він то є, то нема.

— Ти сказав «він то є, то нема»?

— Ага.

— Мама тобі не рідна, так, Франкліне?

— Вона мені названа.

— То не перша твоя названа мати, так?

— Нє-а.

— Тобі подобається там жити, Франкліне?

Хлопчик просяяв:

— У нас є кицька-муркицька. Мама робе оладки в духовці.

— Скільки ти вже там мешкаєш, із цією мамою?

— Не знаю.

— Ти вже святкував там день народження?

— Так, один раз. Ширлі наробила «кул-ейду»[31].

— Любиш «кул-ейд»?

— Полуничний.

— Любиш маму й Ширлі?

— Люблю, ага, і кицьку-муркицьку.

— Ти хочеш там жити? Почуваєшся в безпеці, коли лягаєш спати?

— Ага. Я сплю в одній кімнаті з Ширлі. Ширлі, вона доросла дівчина.

— Франкліне, ти не можеш більше лишатися з мамою, Ширлі та кицькою-муркицькою. Тобі доведеться від них піти.

— Хто таке сказав?

— Уряд таке сказав. Мама втратила роботу й право на всиновлення. Поліція знайшла у вас удома сигарету з марихуаною. Це останній тиждень, коли тобі дозволять бачитися з мамою. Останній тиждень, коли дозволять бачитися з Ширлі та кицькою-муркицькою.

— Ні, — мовив Франклін.

— А може, ти їм просто більше не потрібен, Франкліне. З тобою щось не так? У тебе якась вавка на тілі чи інша гидота? Може, у тебе шкіра затемна, щоб вони тебе любили?

Франклін підняв сорочку й поглянув на свій маленький коричневий живіт. Похитав головою. Він плакав.

— Ти знаєш, що станеться з кицею? Як звати кицю?

— Кицька-Муркицька, так і звем.

— Ти знаєш, що станеться з Кицькою-Муркицькою? Поліцейські заберуть Муркицьку в притулок, і там лікар зробить їй укол. Тобі робили уколи в дитсадочку? Лікар робив тобі укол? Блискучою голкою? Вони зроблять Муркиці укол. Вона так перелякається, коли побачить голку. Лікар проштрикне її голкою, Киці-Муркиці болітиме, а тоді вона помре.

Франклін схопився за край сорочки й підняв до обличчя. Засунув у рот великий палець, як не робив уже рік відтоді, як його попросила про це мама.

— Ходи сюди, — сказав голос із темряви. — Ходи сюди, і я розповім, як уберегти Кицьку-Муркицьку від уколу. Ти хочеш, аби Муркиці зробили укол, Франкліне? Ні? То йди сюди, Франкліне.

Франклін повільно пішов у темряву. З очей хлопчика струменіли сльози, він смоктав великий палець. Коли він опинився за шість футів[32] від ліжка, Мейсон дмухнув у свою губну гармоніку, і світло ввімкнулося.

Від природженої сміливості, чи від бажання допомогти Киці-Муркиці, чи від приреченого усвідомлення, що йому нема куди тікати, Франклін навіть не здригнувся. Не побіг геть. Стояв на своєму місці й дивився Мейсонові в обличчя.

Мейсон насупив би брови, якби їх мав, аби висловити невдоволення таким результатом.

— Ти зможеш урятувати Кицьку-Муркицьку від уколу, якщо сам згодуєш Муркиці щурячу отруту, — сказав Мейсон.

Шипляча «щ» загубилася, але Франклін усе зрозумів.

— Ти зла стара бяка, — відповів Франклін. — Ще й потворна.

Він розвернувся й вийшов із кімнати — повз ванну зі скрученими шлангами, назад в ігрову.

Мейсон стежив за ним на моніторі.

Медбрат глянув на хлопчика, уважно роздивився його, удаючи, що читає «Vogue».

Франклін більше не зважав на іграшки. Він відійшов подалі й усівся під жирафою, обличчям до стіни. Ось і все, що він міг удіяти, аби не смоктати великого пальця.

Корделл терпляче виглядав сльози. Коли медбрат побачив, як здригнулися дитячі плечі, то підійшов до хлопчика й ніжно витер сльози клаптиком стерильної тканини. А тоді поклав мокрий клаптик у Мейсонів бокал для мартіні, що охолоджувався в холодильнику ігрової поруч із апельсиновим соком і колою.

Розділ 10

Знайти медичну інформацію про доктора Лектера було нелегко. Якщо враховувати його цілковите презирство до медичних закладів і більшості лікарів-практиків, то не дивно, що в нього ніколи не було особистого терапевта.

Державна балтиморська лікарня для психічно хворих злочинців, де доктора Лектера утримували до його лиховісного переведення у Мемфіс, тепер зачинилась, і занедбану будівлю очікувало знесення.

Поліція штату Теннессі була останньою інстанцією, яка несла відповідальність за доктора Лектера до його втечі, але там наполягали, що не отримували його медичної документації. Наразі вже мертві офіцери, які перевезли його з Балтимора до Мемфіса, розписалися тоді за в’язня, але не за його медичні картки.

Старлінг провела день на телефоні й за комп’ютером, а потім вручну обшукала кімнати для зберігання речових доказів у Куантіко та в Будівлі Гувера. Вона цілий ранок лазила запилюженою, смердючою, захаращеною кімнатою доказів у поліцейському управлінні Балтимора і провела навіжений день, розбираючись із некаталогізованим Зібранням Ганнібала Лектера в Меморіальній юридичній бібліотеці Фітцгʼю, де час зупиняється, поки архіваріуси намагаються відшукати потрібні ключі.

Зрештою, їй дістався єдиний аркуш — побіжний медичний огляд доктора Лектера, який відбувся, коли його вперше заарештувала поліція штату Меріленд. І жодних історій хвороб.

Айнелл Корі пережила занепад Державної балтиморської лікарні для психічно хворих злочинців і взялася до кращих справ у Лікарняній раді штату Меріленд. Вона не захотіла розмовляти зі Старлінг у своєму кабінеті, тож вони зустрілися в кафетерії на першому поверсі.

Старлінг узяла собі за звичку приїжджати на зустрічі раніше й оглядати узгоджене місце здалеку. Корі виявилася пунктуальною до хвилини. Вона була огрядна й бліда, років тридцяти п’яти, без макіяжу та прикрас. Волосся носила