Ганнібал - Томас Харріс

— Я в порядку, тепер усе гаразд.

Може, пряме запитання подіє краще, аніж спроби скерувати його до потрібної теми.

— Містере Верджер, чи бачили ви доктора Лектера до того, як суд призначив його вашим психіатром? Чи знали його неофіційно?

— Ні.

— Ви обидва були членами колегії Балтиморської філармонії.

— Ні, членство мені надали через благодійні внески. На голосування я посилав свого юриста.

— Ви не давали жодних свідчень на суді у справі доктора Лектера.

Вона поступово вчилася співвідносити свої питання з подихами, що він набирав для відповідей.

— На суді казали, що доказів вистачить на п’ять, навіть дев’ять смертних вироків. Усе перекреслило оскарження щодо неосудності.

— Суд сам визнав його неосудним. Доктор Лектер не подавав апеляції.

— Гадаєте, ця деталь настільки важлива? — спитав Мейсон.

Із цим питанням вона вперше відчула його розум, чіпкий та глибокий, що так різнився від словникового запасу, яким він із нею користувався.

Великий вугор, що наразі призвичаївся до світла, піднявся з-під каміння у своєму акваріумі й заходився невтомно колувати — мерехтлива стрічка з красивим візерунком нерівномірних кремових цяток на коричневому тлі.

Старлінг помітила рух, ухопила його периферійним зором.

— Це мурена Кідако, — сказав Мейсон. — У неволі в Токіо живе навіть більша. Ця друга за величиною… Загальна назва — «жорстока мурена», хочете побачити чому?

— Ні, — відповіла Старлінг і перегорнула сторінку у своєму блокноті. — Отже, у ході терапії, призначеної вам судовим рішенням, містере Верджер, ви запросили доктора Лектера до себе додому.

— Мені вже нема чого соромитися. Я вам про все розповім. Тепер усе гаразд. Мене обіцяли відпустити після всіх тих сфабрикованих звинувачень у розбещенні, якщо я відбуду п’ятсот годин на соціальних роботах, попрацюю в собачому притулку й пройду курс терапії з доктором Лектером. Я гадав, що як доктор Лектер у щось вплутається, то йому доведеться дати мені послаблення на терапії і він не скасує моє умовно-дострокове, якщо я пропускатиму сеанси чи з’являтимуся на наші зустрічі трохи під кайфом.

— Саме тоді ви придбали будинок в Овінгз-Міллз.

— Так. Я розповів докторові Лектеру про все — про Африку, Іді й таке інше — і сказав, що покажу йому деякі свої штучки.

— Покажете що?

— Інвентар. Іграшки. Отам у кутку — то маленька портативна гільйотина, якою я скористався для Іді Аміна. Можна закинути її в багажник «джипа» й поїхати будь-куди, у найвіддаленіше село. Встановлюється за п’ятнадцять хвилин. Приречені зводять лезо катеринкою хвилин за десять, трохи довше, якщо це жінка чи дитина. Я нічого цього не стидаюся, бо тепер очистився.

— Доктор Лектер прийшов до вас додому.

— Так. Я сам відчинив йому, під кайфом, ви розумієте. Очікував якоїсь реакції, але так і не дочекався. Переймався, що він мене злякається, та він здавався геть непорушним. Злякається мене — тепер це смішно звучить. Я запросив його нагору. Показав, що взяв собак із притулку, двох псів, які ладнали між собою, посадив їх разом у клітку, давав їм удосталь свіжої води, але не годував. Мені було цікаво, що ж зрештою трапиться… Показав йому свою шибеницю, знаєте, для еротичної асфіксії, коли ти вішаєшся, тільки не по-справжньому, щоб було приємніше під час… ви мене розумієте?

— Розумію.

— Ну а він, здавалося, не розумів. Спитав, як воно працює, а я сказав, що дивний то психіатр, який цього не знає, а він відповів, і я ніколи не забуду його посмішку, відповів: «Покажіть мені». Я тоді подумав — ну все, ти попався!

— І ви йому показали.

— Я цього не соромлюся. Ми вчимося на власних помилках. Тепер я очистився.

— Будь ласка, продовжуйте, містере Верджер.

— Тож я натягнув петлю перед своїм великим дзеркалом, просунув у неї голову й, тримаючи механізм розчеплення однією рукою, задовольняв себе іншою та все чекав на його реакцію, але так нічого й не помітив. Зазвичай я добре читаю людські емоції. Він сидів на стільці в кутку кімнати. Схрестив ноги й зчепив пальці на коліні. Потім підвівся й запустив руку в кишеню піджака, так елегантно, мов Джеймс Мейсон[29], що витягає запальничку, і мовив: «Не бажаєте аміловий поппер?»[30] Я подумав: ого! Якщо дасть мені одну пігулку зараз, то йому доведеться постачати мені їх до кінця життя, щоб не втратити ліцензію. Вічний рецепт на ліки. Ну, якщо ви читали звіт, то знаєте, що то було дещо більше, ніж амілнітрит.

— «Ангельський пил», інші метамфетаміни й трохи «кислоти», — відповіла Старлінг.

— Ого-го, так? Він підійшов до дзеркала, у яке я себе роздивлявся, копнув його ногою при підлозі й узяв один осколок. Я тоді вже злинув. Він наблизився до мене, дав уламок скла, зазирнув у вічі й мовив, що мені, певно, буде до вподоби зрізати ним шкіру зі свого обличчя. Він випустив псів. Я згодував їм власне лице. Кажуть, багато часу пішло на те, щоб зняти всю шкіру. Я сам не пригадую. Доктор Лектер зламав мені шию за допомогою петлі. Лікарі дістали мій ніс, коли прочистили собакам шлунки, проте шкіра вже не прижилася.

Старлінг трохи забарилася з відповіддю, перекладаючи папери на столі.

— Містере Верджер, ваша родина призначила винагороду після того, як доктор Лектер утік з-під варти в Мемфісі.

— Так, мільйон доларів. Один мільйон. Ми поширили оголошення по всьому світу.

— А ще ви запропонували винагороду за будь-яку корисну інформацію, не просто за звичайне затримання й засудження. Ви мали б ділитися цією інформацією з нами. Ви завжди були чесні перед законом?

— Не зовсім, але ділитися особливо було нічим.

— Звідки ви знаєте? Ви самостійно перевіряли якісь підказки?

— Так, і то настільки, щоб переконатися в їхній марності. Чому б і ні — ФБР ніколи й нічого нам не казало. Ми отримали наводку з Криту — вона виявилася даремною, і ще одну з Уруґваю — її ми теж не змогли підтвердити. Я хочу, аби ви зрозуміли: річ не в помсті, міс Старлінг. Я пробачив доктору Лектеру так само, як наш Спаситель пробачив римським солдатам.

— Містере Верджер, ви повідомили моє керівництво, що наразі отримали інформацію, варту уваги.

— Подивіться в шухляді, що в крайньому столі.

Старлінг дістала з сумочки білі бавовняні рукавички й наділа їх. У шухляді лежав великий конверт із обгорткового паперу. Цупкий і важкий. Вона витягла з нього рентгенівський знімок і піднесла до яскравої горішньої лампи. То був рентген лівої руки, травмованої. Вона перерахувала пальці. Чотири плюс великий.

— Погляньте на п’ясні кістки, розумієте, про