Історія однієї істерії - Ірина Сергіївна Потаніна
Шумилов нарешті перестав свердлити в мені дірку очима.
— Досить цікавий метод фінансування, — спокійним тоном промовив він. — Якщо ви все-таки назвете мені цифру, на яку я повинен буду розраховувати, і якщо вона мене влаштує… То будемо, кгм, співпрацювати. Я правильно назвав нашу взаємодію?
Я кивнула, не цілком розуміючи суть його запитання.
— А тепер мені хотілося б поговорити про вашу доньку, — я нарешті перейшла до справи. — Ви знаєте, що сьогодні вона пішла з театру? Сказала Зінаїді Максимівні, що боїться й не приходитиме більше на репетиції.
Шумилов раптом тяжко зітхнув, видав уже знайоме мені «б-р-р» і приклав долоню до лоба.
— Нічого не розумію, — зрештою зволив він висловитись.
— Може, якось конкретизуєте? У чому саме ви нічого не розумієте?
— У вас, у Ксенії, в Зінаїді…
— Не засмучуйтеся, — вирішила я підбадьорити співрозмовника, — всі чоловіка нічого не розуміють у жінках. І чудово при цьому почуваються.
Шумилов не вдостоїв моєї останньої фрази увагою. Цієї миті знову задзвонив телефон, але вже інший. Із самого початку я здивувалася, коли помітила на столі в Шумилова кілька телефонних апаратів. Тепер ситуація прояснилася.
— Це внутрішній. З офісу. Щось важливе, напевно, — ніби вибачаючись, пробурмотів видавець і схопився за слухавку, мов за рятівну соломинку, що дає змогу хоча б на якийсь час позбутися жахливої мене.
— Знаєте що, — швидко промовив він тоном, який не терпів заперечень, коли нарешті скінчив розмову, — ви запевняєте, що збираєтеся займатися розслідуванням? То займайтеся. До чого тут Ксенія? Нема нічого дивного в її рішенні піти з театру. Вона злякана зникненням подруг…
— Чому Ксенія не вірить, що дівчатка пішли з дому за власним бажанням? Міліція ж бо вважає це доведеним фактом. Чого боїться Ксенія?
Гадаю, якби погляд дійсно міг спопеляти, обидва телефонні апарати цього видавця давно припинили б своє існування. Цього разу вони дзвонили хором.
— Ні, це просто неможливо, — довірчо повідомив мені Шумилов.
— Не беріть слухавку, — співчутливо порадила я.
— Але ж це по роботі! — тужливо заперечив він, але жодної зі слухавок так і не зняв. — А нині робочий час. Значить, потрібно відповідати. Я ділова людина й не маю права вільно розпоряджатися своїм робочим часом.
— Але ж розмова зі мною — теж робота! — меланхолійно переводячи погляд з одного апарата, що відчайдушно дзвонив, на іншій, зауважила я.
— Ще й яка! Вищої категорії складності, — тяжко зітхнув співрозмовник.
Цієї миті раптом запанувала тиша. Шумилов занервував ще дужче.
— Ну ось! Через вас я так і не зняв слухавки! Напевне, дзвонили в якійсь надзвичайно важливій справі.
— Передзвонять, — втішила я. Потім навіщось додала: — Вас не зрозумієш! То ви засмучуєтеся, коли телефони дзвонять, то коли не дзвонять…
— Знаєте, мене раптом навідала здорова думка, — замість відповіді заявив Шумилов. — Давайте зустрінемося ввечері. Де-небудь на нейтральній території. Тут я все одно не зможу нормально спілкуватися.
«Да-ва-йте зустрі-не-мо-ся вве-че-рі-і!» — співучо повторила до знемоги задоволена легковажна частина мене. — «Ха! А що ж мені надягти? Треба подумати».
— Чудово. Тільки приходьте з донькою. Заразом з’ясуємо причину всіх її страхів. Повірте, Ксенія напевно знає про зникнення подруг більше за нас із вами, — на зло самій собі заявила я.
— Гарна ідея, — мене засмутила відмова моєї власної шкідливості від зустрічі наодинці. Шумилов сприйняв її зі справжньою наснагою. — Ми з Ксюшею чекатимемо на вас у ресторані «Буль і Компанія». Дехто називає його просто «Бульк».
Шумилов запитливо глянув на мене і після мого ствердного кивка застиг із подивом на обличчі.
— Ви знаєте цей ресторан?
У його подиві мені почулося щось принизливе.
Чотири роки тому, перебуваючи в славетному місті Франкфурті, я потрапила в жахливу автомобільну пробку, піддалася нападу раптом загостреного патріотизму та з гордовитим виглядом заявила своєму знайомому німцеві: «А ось у нас в Україні таких огидних пробок не буває». «Ну, звичайно, у вас же немає автомобілів», — із властивою німцям прямотою відповів знайомий. Вираз поблажливого подиву не сходив з обличчя німця протягом наступних двох годин, котрі я присвятила розповідям про те, що в Україні є й автомобілі, й власне телебачення, й безліч інших ознак цивілізованого суспільства. Щоб пояснити, про яку країну йдеться, доводилося щохвилини повторювати заповітні слова: Чорнобиль, «Динамо-Київ», «брати Кличко»…
Саме такий наївний буржуйський подив відбився на обличчі Шумилова після моєї відповіді. Як, жалюгідний приватний детективчик, така собі Катерина Кроль — і раптом буває в пристойних місцях?! Цікаво…
— Звісно, знаю, — з гідністю збрехала я.
— Приємно здивований. Пан Буль відкрив цей заклад трішки більш як тиждень тому, й там зараз бувають тільки свої. А ви ось про нього знаєте.
— Робота така, — насупилась я.
— О сьомій вас влаштує?
Я вже хотіла була обурено підняти брови й запитати безневинно: «Так пізно!?» Нехай знає, що я не з тих, хто займається діловими зустрічами у власний вільний час.
Але цієї миті двері без стукоту відчинились, і я так і застигла з роззявленим ротом і піднятими бровами.
— Скільки можна ляпати язиком? — безцеремонно заходячи до кабінету, поцікавилася Тигра, розтягаючи губи в своїй дурнуватій усмішечці. — Ми вже стомилися підслуховувати!
— Кгм! — вичавив із себе власник кабінету.
— Жарт, — швидко відступила нападниця, — ми просто дивилися журнали. Я зайшла запитати, чи довго ще вас чекати…
— Кого? — поцікавився Шумилов підозріло спокійно.
— Катерину Кроль, — тоном добре навченого дворецького вагомо заявила Тигра, — я влаштувалася до неї на стажування. Помічником асистента.
Я хотіла була закричати, що мене нахабно оббрехали. Ні на яке стажування цю Істоту, що так обурливо поводиться, я не приймала… Але видавець не дав мені вставити й слова.
— Як люб’язно з вашого боку намагатися залучити її хоча б до якоїсь справи, — посміхнувся
