Епоха слави і надії - Євгеній Павлович Литвак
Надіша видихнула повітря. Вона подумала, що все кінчено. Стріла вразила ворога в стегно. Його падіння не було смертельним. Спробувавши встати на ноги, він знову впав. Без сил і стікаючи кров'ю, йому насилу вдавалось рухатися. Лють берсерка не покидала його і в цей момент, він встав на ноги і почав бігти з останніх сил. Шкутильгаючи і спотикаючись, він все одно зміг сховатися.
Глава 43
"Щоб перемогти, досить знайти слабку точку ворога, і завдати по ній удару або взяти її під свій контроль".
Заповідь Сорок третя. Кодекс Братства тибетських ченців.
Ченці вирішили добити індусів на тому ж місці. Перемога була близька. Ніч добігала кінця. Вороги відступали. Але протистояння Андрогіна і Дітара не було завершене.
– Це ще не кінець, чернець. – Сказав Андрогін. – Мій брат пришле підмогу. Вам не перемогти. Тобі краще скласти свою зброю!
– Коли твій брат прийде, тут не буде нікого крім трупів. – Відповів Дітар. – Допомагати буде нікому. За вами йде смерть, та ви вже і так мертві.
Кажучи ці слова, Дітар бачив, як за спиною в індуса з'явився Беркун. Його очі, налиті кров'ю, жадали смерті.
– Він йде не за мною. – Промайнуло в голові у Дітара. – Я повинен щось зробити.
В Беркуна був ніж. Андрогін не помічав його і дивився на ченця. Дітар побіг в атаку на берсерка. І в той момент, коли кинджал вбивці наближався до жертви, Дітар блискавично атакував Беркуна. Індус не зрозумів, що відбувається. Цей удар, призначався для Андрогіна, все ж монстр вирішив виконати наказ свого господаря. Сильним ударом, берсерк перевернув Дітара на землю, полонений попався.
– Ти саме вчасно, Беркун. Час повертатися. Ми зробили свою работу.– Нічого не підозрюючи, сказав Андрогін.
Пов’язаного Дітара, вони поклали на коня і Андрогін поскакав. Найцінніший трофей повертався в табір першим. Індуси більше не билися. Велика частина відступала назад у форт. Багатьох досягали стріли в спини.
Цигани і ченці бігли на допомогу Лексі, але він вже був вбитий. Вся його банда була мертва. Витоптана трава забруднена кров'ю, кущі порубані, мертві коні, деякі завалені колодами, списи стирчали із землі і стріли, розкидані скрізь.
Почався новий день. Битва була закінчена. Табір циганів вцілів, але і індуси отримали те, навіщо пришли. Люди відпочивали, тіла були зібрані, сльози пролиті, могили викопані. Все наводилося до ладу. Новина про зникнення Дітара рознеслася дуже швидко. Його шукали серед загиблих і не знайшли. Агіас бачив його востаннє поряд з Андрогіном. Був тільки один варіант – Дітар у полоні.
Авраал наближався до форту індусів.
– Досить знайти одну слабку точку ворога, завдати по ній удару або взяти її під свій контроль, і ми зможемо розбити врага.– Голос Глави Братста звучав твердо.
– Я знаю цю точку! – Сказав Агіас.
Вони вийшли з джунглів на оглядовий майданчик. Форт був перед ними. Великий прямокутний табір знаходився біля води. Високі сторожові вежі, рви і вали виглядали переконливо. Вони явно були готові тримати оборону.
Агіас зупинився і вказав на ворота:
– Ось ця точка! Один удар і ми прорвемося!
– Зараз ми робити цього не будемо. – Відповів Авраал.
– Вони теж на це сподіваються.
– Повертаємося.
– Чому зараз "не будемо", в них же Дітар? – Запитав Агіас.
Авраал не обертаючись, акуратно ступав по траві.
Агіас різко сказав:
– Там наш брат! За цими воротами.
– Зараз ми не можемо зробити, те чого бажаємо. Все, йдемо.
Оглянувши навкруги і оцінивши обстановку, ченці поверталися. Зараз їх занадто мало і вони не готові. Але Агіас затримався. Він йшов позаду, не бажаючи йти, без друга. Всі сховалися в джунглях, і форт залишився позаду.
Через час біля воріт з'явилися індуси. Вони направили свої луки в кущі. Там хтось ховався. Дозорець побачив, як з них вийшов Агіас. Він був один. Він був без мантії і сорочки. Лише в чорних штанях і з голим торсом.
Агіас підняв руки:
– Я до Андрогіна, у мене для нього є розмова. У вас є один хлопець, якому я повинен, так от хочу повернути борг.
– Ти підеш з нами не тому, що ти так хочеш, а тому, що в тебе немає іншого виходу. Ти попався і твоє порожнє базікання нікому не цікаве. – Солдати розсміялися.
Ворота відкрилися. В Агіаса забрали кинджал, який він зберігав, прив’язаним до гомілки і повели до форту.
Стіна була невисокою, але міцною. На вежах були стражники, кілки, набиті по периметру, не давали можливості на неї піднятися. Перед головними воротами була галявина. З одного боку джунглі, з яких прийшли ченці на розвідку, а інша була прихована водою. За стіною було багато варти, всі солдати носили зброю. Просуваючись глибше, по укріпленому табору Агіас все помічав. Намети, в яких ночували солдати, залишилися позаду і перед ними був відкритий простір, що нагадував площу. В центрі стояв великий намет.
Поряд з ним будови та склади, явно з припасами і зброєю.
Там був Міланос, Андрогін, Беркун і десяток вартових. Дітар, прив'язаний, був без свідомості. Агіас був радий бачити Дітара живим. Окинувши приміщення поглядом, він не міг випустити з уваги берсерка і його руку, точніше її відсутність, посмішка з'явилася на його обличчі. Стражник облив водою Дітара і той прийшов до тями.
– З чим прийшов? – Різко почав Міланос.
Агіас мовчав.
– В нього був цей меч, – прозвучало від стражників.
Агіас продовжував мовчати.
Міланос позадкував до виходу:
– Його обшукали?
– Більше при ньому зброї немає?
– Помиляєшся. Я зробив зброю зі свого тіла. – Гордо заявив чернець, який не почував себе полоненим, швидше гостем.
Всі були збентежені.
– Ну що ж. – Протягнув Агіас і додав початок мантри. – Ом…
З неймовірною швидкістю чернець ногою наніс удар по шиї індуса, і було чутно, як вона хруснула. Наступним він зламав спину найближчого ворога. Ніхто не встиг зреагувати. За мить, стражники падали один за іншим, адже чернець їх бив настільки сильно, що було досить лише одного удару для вбивства. Він чудово застосовував всі свої навички, і кожен удар був смертельним. Агіас ламав кістки, і було все одно – це коліно або лікоть. Вороги не встигали вихоплювати свої мечі. Почалася сутичка.
Міланос
