Епоха слави і надії - Євгеній Павлович Литвак

Беркун насупився, обличчя схмурніло. Було видно, як його брови опустилися, а очі примружилися. Він зробив крок назад.

– Але ж це зрада, мій господарю.

– Коли я став перед вибором: зрадити своїх або зрадити чужих, я зрозумів, нам не потрібні марні жертви, Беркун. Нам потрібно зберегти нашу армію. Андрогін вже майже мертвий, і це тільки питання часу. Калінга вже програла. А ми ще можемо протистояти ченцям. Атмосфера в шатрі стала важкою. Беркун думав.

– Але не за мертве минуле, а за живе майбутнє. – Додавши ці слова, Міланос відвернувся.

Беркун подивився на нього. Той тяжко вирішував щось. Берсерк чекав:

– Я розумію, хоча мені і важко це прийняти. Що я можу зробити? Беркун був готовий на все для свого господаря. Він вирішив для себе, що навіть якщо він з чимось не згоден, це не важливо. Важлива,та довіра, яку йому робить Міланос.

– Коли Андрогін відправить своїх вістових до циганів, постарайся зробити так, щоб ніхто їх не побачив і не почув.

Беркун кивнув. Міланос продовжив:

– І ось ще, – як би ненароком додав Міланос. – Якщо воїни мого брата і сам Андрогін, з якоїсь причини зовсім не доберуться назад, до нашого форту…Ти розумієш мене?

– Так!

Ченці повернулися до табору циганів. Вечір був теплим. Місяць вийшов через обрій. Зірки запалювалися над головами. Вся природа грала свою особливу колискову пісню. Багато хто вже спав. Ченці вирішили переночувати в таборі, а вранці повернутися в Монастир. Поспішати не треба було, і можливість провести ніч у солодкому сні була дуже приваблива. Цигани добре зміцнили вхід у селище – так що боятися було нічого. Вони розвели велике вогнище, що б холодна ніч не завадила їх відпочинку. Зібравши багато дров і доклавши зусилля, полум'я розгорілося. Біля багаття стало жарко.

– Біля такого багаття можна спати голим, ніякий холод не страшний. – Сказав Агіас одному з ченців.

– Тобі аби роздягтися! – Підтримав його Дітар.

Всі засміялися. Гул вогнища став ледве чутним. Голоси зливалися в мелодію.

– У мене в голові думки бувають не тільки про наготу. Бути оголеним можна не лише тілесно.

– Тут ти правий. Можна оголювати не лише тіло, але й душу. Бути справжнім. – Дітар зрозумів, що має на увазі його друг.

– Бути не просто справжнім, а бути істинним. – Закінчив думку кантрі чернець Агіас.

Поки біля багаття розмовляли, Тарсіша прогулювалася. Їй подобався спокій, в якому вона перебувала. Дерева і кущі виглядали таємничо в нічному світлі. Вона встигала помітити все, що її оточувало. Маленькі звіри бігали в кущах, різні комахи літали перед її обличчям. Її це ні краплі не турбувало. Неначе все, що її оточувало, було якимось містичним. Вона підійшла до річки, що б подивитися на відображення зірок і побачила, що рівень води спадає. Це спостереження не знайшло пояснень в її голові. Спокій був порушений.

Стан спокою змінився на тривогу. Інтуїція говорила їй про небезпеку. Вона побігла до вогнища.

– Вода в річці…! Її стає менше. – Тарсіша не встигла віддихатися, як люди біля багаття замовкли.

– Що це означає? – Розмова зупинилася. Залишився тільки гул вогнища. Потріскуючи і вивергаючи іскри в небо, він освітлював усіх присутніх.

– Це означає, що в нас менше двох годин. – Дітар різко встав. – Індуси побудували греблю і перекрили річку.

– Для чого? – Із здивуванням продовжувала Тарсіша.

– Для нападу. Чудовий план. Дозорний, бий тривогу!

Ченці переглянулися. Ніхто не міг до кінця зрозуміти, що зараз відбуватиметься. Тарсіша дивилася на Дітара, його обличчя було впевненим, він явно знав, що потрібно робити.

Есін, Тарсіша, Дітар, Агіас, Надіша, кілька ченців і цигани з легкістю перейшли річку. Вони були навпроти свого табору, в джунглях. Сиділи тихо, спостерігали і чекали. Дітар вирішив влаштувати засідку. Тепер вони хотіли несподівано напасти на Андрогіна. Одна сотня циганів ховалася в заростях берега. Вони повністю звільнили те, що зараз індуси намагатимуться захопити. Всі, хто зовсім нещодавно спали, вже були готові до битви. Через пару хвилин вони почули, як цигани, які знаходилися біля згорілих веж, били в диск.

Це означало, що вони бачать супротивника. І насправді, в мороці джунглів горів десяток смолоскипів. Вони були, як велетенські світляки, які, то з'являлися, то ховалися за деревами і їхнім густим листям. Ця краса вже не притягала. Всі були напружені і думали лише про те, що б пережити цю ніч. Невже вони не нападуть по річці? Нас обіграли? Цигани били в диск, а на допомогу до них ніхто не поспішав. Битва вже почалася, але брали участь у ній не всі.

В цей момент почувся шурхіт. Агіас показав Дітару напрямок. Він повернув голову і, примруживши очі, намагався щось розглянути в темряві. З-за дерев вишли. Це була банда з півтора десятка чоловік, готових до нападу. Вони спустилися до річки, неначе знали де була влаштована засідка. Лекса зі своєю зграєю розбійників з’явилися на допомогу тоді, коли його ніхто не чекав.

– Що ви тут робите? – Запитав Дітар.

Такі гості були останніми, в списку запрошених. Ця зустріч була несподіванкою.

– Наше місце тут. – Прозвучало з натовпу. – І ми собі ніколи не пробачили б втечі.

– Не можна покладатися на людей, які зраджують.

– Якщо судилося сьогодні померти – ми помремо. – Продовжував голос. Це був Лекса. – Вгорі за течією дві сотні вершників, вони прибудуть з хвилини на хвилину. Ми врятуємо братів біля веж, впевнений, що там відволікаючий загін. Станцюємо і ми сьогодні наш останній танець. Ми стримуватимемо ворога стільки, скільки зможемо.

– Ми дякуємо тобі. – Відповіли цигани.

Такий вчинок не залишив їх серця байдужими.

– Наші брати потребують допомоги, ти робиш правильну справу.

– Не дякуєте. Удару завдадуть по вам. Ми ризикуємо менше вашого. Розкажіть Тарсіші про мої почуття.

– Я тут! – Сказала Тарсіша.

– Знай, я повернувся заради тебе. Пробач мені все, що я наговорив. Я кохаю тебе.

Він, мовчки, розвернувся і дав команду своїм людям. Розбійники помчали в бій. Тарсіша була в розгубленості. Ці слова її не зачепили, але момент хвилював. Вона і подумати не могла, що почує слова кохання на полі бою.

– Вірний, навіть у вигнанні. – Сказав Агіас.

І дійсно через пару хвилин явилися "очікувані" гості.

– Рубай! – Есін встав і прокричав, як тільки велика частина вершників підібралася до табору.

Цигани перерізали мотузки – дерев'яні колоди котилися від краю, і вибивали коней з-під вершників. Коні спотикалися, колоди врізалися в них і ті, валилися з ніг. Вершники хапалися за коней намагаючись втриматися. Багато хто не встояв, тварини піднімалися і намагалися бігти, залишаючи своїх наїзників лежати