Історія однієї істерії - Ірина Сергіївна Потаніна
— Як називається ваша агенція? — так невчасно відволікаючи мене від боротьби з власним сумлінням, поцікавився Шумилов.
— Е… — я раптом з жахом виявила цілковиту відсутність думок у власній голові. — Забула, — чесно зізналась я, відчуваючи, що впадаю в сум’яття від безглуздості власної поведінки, — але обов’язково згадаю. Повинна згадати, принаймні.
Шумилов трішки розширив очі й схилив голову набік, але тактовно промовчав. Рука його завмерла над записником.
— Пишіть просто: «Приватний детектив Катерина Кроль», — порадила я, — до чого всі ці пусті церемонії та грандіозні назви!
— Але… Я хотів би зробити деякі довідки…
І ось тут мене понесло. Звичайно, назву нашої з Жориком агенції я вже десять разів пригадала. Звичайно, могла хоч зараз продиктувати напам’ять номери телефонів наших попередніх клієнтів, які напевно дали б моїй роботі чудові рекомендації. Але робити цього я вже не хотіла. Миттєво згадалося все. І моя відраза до подібних «оглядин», і дорогоцінність часу, що витрачається на них, і зіпсована зачіска, певна річ. Гребля, зведена з благеньких правил пристойності, раптом перестала стримувати обурення, що ринуло казна-звідки нестримним потоком і полилося через край.
— Господи! — не звертаючись ні до кого конкретно, вигукнула я. — Ви дівчаток хочете знайти, чи зберегти репутацію розбещеного типа, який звертається за послугами тільки до наймодніших фахівців?! Ви з ким працювати збираєтеся? Зі мною, чи з тими довідками, які розраховуєте отримати?! Нема того, щоб запитати, скажімо, що я думаю про зникнення акторок… І не подумали поцікавитися моїм планом проведення розслідування… Вам рекомендації давай, та й годі! Та чи знаєте ви, як безглуздо й несправедливо заробляється репутація в нашому місті? Необхідно просто напоїти зо двоє сумнівних знайомих і під великим секретом розповісти їм про справу державної важливості, яку особисто тобі доручено розслідувати. Бажано при цьому вимовляти якнайбільше голосних назв, таких, як Моссад, КДБ, Бен Ладен і «Динамо-Київ». Ще рекомендується наприкінці бесіди вдати, що усвідомлюєш, як багато зайвого бовкнув, і благально глянути на співрозмовника та попросити зберегти все почуте в таємниці. Уже за тиждень виконувати ваше прохання буде ціле місто. Багатозначно посміхаючись і підморгуючи, таємницю дорученої вам секретної справи зберігатимуть десятки впливових осіб нашого регіону. Звісно, в Моссад ніхто не повірить. Вирішать, що чутки, як завше, перебільшені й ви розслідуєте справу, максимум, на рівні міського голови. І ви вірите таким рекомендаціям?!
Під час цього монологу я не всиділа, скочила з крісла та взялася походжати кабінетом, залишаючи мокрі сліди на темно-сірому килимовому покритті. Шумилов дивився на мене сторожко, з домішками співчуття й легкого роздратування.
— Кгм, — чемно озвався він, коли я сперлась на спинку свого крісла та застигла в позі оратора, що очікує оплесків, — кгм-кгм.
Я миттєво знітилася, розуміючи, що передала куті меду. Тут потрібно зауважити, що я просто переспілкувалася з однією подругою дитинства, тож примудрилася перейняти від неї невластиву мені досі пафосність і категоричність. Моя матуся мала рацію, стверджуючи, що я легко піддаюся чужому впливові, причому, віддаю перевагу його негативним сторонам. Нема того, щоб перейняти від подруги ділову хватку чи світські манери… На жаль, я заразилася її рідкісним талантом роздувати трагедії з дрібниць. Тепер варто було мені заговорити про якусь дрібну неприємність, як я захоплювалась і починала розповідати про неї вже як про велику трагедію. При цьому сама починала вірити власним словам, накручувала себе й усіх навколо та робилася зовсім нестерпною. Ось як зараз. Людина лише хотіла дещо довідатися про нашу агенцію… Зараз усі так роблять. Мода така — робити довідки… Що тут, власне, поганого?
Мені стало соромно.
— Катрусю, я посиджу в приймальні, погортаю журнали, ага? — безневинно поцікавилась Настуся, заносячи до кабінету тацю з чаєм.
Підозріла відсутність цікавості в Сестриці мене трішки насторожила. По ідеї, їй мусило бути дико цікаво послухати мою розмову з Шумиловим.
— Поки ви говорили, до нас прийшла моя племінниця, — пояснив Шумилов, киваючи на монітор, що показував простір перед під’їздом. — Напевне, ваша, кгм, асистентка, бажає поговорити з нею.
Зрозуміло, Настуся вибрала чудовий час для того, щоб знайомитися з новими подружками! Втім, так навіть краще. Не заважатиме розмові з замовником. Хоча, власне, чому тут уже можна перешкодити? Все й так безнадійно зіпсовано.
— Пробачте, а чому ви помітили, як прийшла племінниця, а я — ні? — насторожилась я.
— Ну… Ви були захоплені промовою.
— Але не настільки ж, щоб не почути дзвінка! Як працює система допуску до вашого кабінету?
Від такого нахабства Шумилов трішки сторопів.
— Ну, знаєте… Це не зовсім коректне запитання.
— Пробачте, — зовсім знітилась я, — для того ви й ставили цю систему, щоб не кожен знав, як вона працює…
— Загалом, саме так, — кивнув Шумилов і посміхнувся.
У нього виявилася дуже приємна посмішка, позбавлена будь-якої офіційності. Домашня, приваблива.
У відповідь на це спостереження легковажної частини мене інша я ще міцніше стисла губи, знову перетворюючись на ділову фурію.
— Знаєте, — не знати нащо заявила ця фурія, — ви поводитеся так, начебто чогось боїтеся.
Фурія не зводила погляду з обличчя господаря кабінету, очевидно розраховуючи, що її погляд змусить його негайно покаятися та зізнатись у чомусь жахаючому.
— Дійсно боюся, — моє зауваження Шумилова нітрохи не збентежило. — Боюся марнувати час. Знаєте, яка кількість графоманів мріє поділитися новими задумами з видавцем літературного журналу? Знаєте, скільки часу витрачається на те, щоб пояснити їм, хто займається добором рукописів для друку?
— А хто? — несподівано для самої себе запитала я.
— Редактори шпальт, — вочевидь дратуючись, відповів Шумилов і раптом перейшов на підвищений тон: — А ви що, пробралися до мене під виглядом детектива, щоб поговорити про які-небудь свої рукописи?!
