Без дозволу на розслідування - Віктор Тимчук

— Куртій десь працює?

— Не знаю, — Балюк міцно стис моє плече. — Тепер тобі все відомо, Арсене.

— Ще не все, Романе Гнатовичу.

— Як не все? — звів руді острішкуваті брови. — Ти хочеш… Як це по-вашому? Провести розслідування?

Я ствердно кивнув.

— Але ж майже двадцять років минуло! — сказав Балюк з відчаєм.

— Все одно шукатиму, — я рвучко звівся з місця і заходився загвинчувати свічку.

— Я б теж так зробив, — спроквола погодився Роман Гнатович. — Може, й залишилися сліди, не стерлися в людській пам'яті. Чим же тобі допомогти?

— Спасибі, нічим.

— Не забувай, що я колишній партизан, розвідник, — гордовито нагадав Балюк.

— Я пам'ятаю.

— І не думай за ремонт даху. Впораємося без тебе. Ще й Василь підпряжеться. Ти вже домовився з Гораком?

— Якось незручно, — я відчув, як спалахнули мої вуха. — Після всього…

— Н-да, ситуація… Скажу Саві, хай попросить Гаврила, — і довірливо, зичливо додав — Я радий, Арсене, що саме з дочкою Сави Архиповича тобі судилося бути в парі. Багато чим я завдячую Придибі.

Балюк замислено креслив палицею якісь лінії на землі, напевне, згадував своє минуле. Я знав, що Роман Гнатович ходив у розвідку і їхня група наткнулася на німців. У сутичці двоє його товаришів загинули, а він, поранений, заповз у верболози за глинищем, що на околиці нашого міста, де йогоуранці підібрав Сава Архипович, батько Олі, й приніс до себе додому. Переховував та лікував, поки той не одужав.

— Оля бідова дівчина, зросла без матері, — стиха мовив Балюк.

— А ви пам'ятаєте її матір?

— Ще й як! Гарна була жінка, лагідна. Вона мене доглядала й поставила на ноги. Оля дуже схожа на неї, — він зітхнув й перестав креслити лінії. — Досі не доберу, чого вона ні з того ні з сього покинула Саву. Ну, нехай його, але ж рідну дитину… І мов у воду впала — ні слуху ні духу. Не йму віри.

— А ви кажете — лагідна, — не стримав я іронії.

— Лагідна і чуйна, Арсене, — потвердив Роман Гнатович. — Проте сімейне життя — темний ліс. — Балюк звівся, зодягнув бриля і в нерішучості стояв наді мною. — Ет, забув тобі меду принести. Ну, якось іншим разом.

Він сягнисто пішов стежкою до хвіртки. Затим нагнувся, підняв із трави жовтобоку папіровку й смачно нею захрумтів. Над парканом наче плив перестиглий соняшник — і бриль зник за рогом сусідньої хати. Ясна річ, Балюка прислала мати, щоб остаточно переконатись у моїх добрих почуттях до неї. А вони справді не змінились.

Я не поспішав з техоглядом свого «скакуна». До Вінниці він мене домчить за дві, дві з половиною години, і, якщо Куртій на роботі, я його не застану вдома. Отож вирішив вибратися по обіді, щоб приїхати до міста після чотирьох годин.

Готувався в дорогу ретельно, міркуючи, що в нас з Олею майже однакові долі: я виріс без батька, вона — без матері. Теж дивувався, як це можна залишити дитя і податися світ за очі. Дивувавсяз Олиної матері, бо ж у дівчини, яку я покохав, і мати повинна бути хорошою.

Оля не любила згадувати про неї. Тамувала образу.

Десь перед обідом задзвонив телефон.

— Добридень, Арсене, — привіталася мати і вибачливо сказала: — Там борщ і печеня, розігрій собі. Я ще трохи затримаюсь.

— Ти в школі?

— Еге. Й обережно їдь. — Вона помовчала якусь хвилю, мабуть вагаючись, тоді додала — Передай Куртію від мене привіт.

— Передам, мамо. Як ти себе почуваєш?

— Усе гаразд, Арсене. Хай тобі щастить!

Я ще раз глянув на батькову фотокартку. Ось так-то, через три-чотири години повніше знатиму, що він за людина.

У полудень сонце нещадно пражило землю. Проте я не відчував ані спеки, ані задухи. На спідометрі стрілка показувала сімдесят-вісімдесят кілометрів. Мене приємно обдував вітерець, тільки в спину припікало сонце, від якого не міг утекти. Поля жовтіли, стовбурчилися стернею, де-не-де наче пливли в бурштиновому морі кораблі-скирти, інколи виринали і тяглись до обрію валки скошених хлібів та мріли комбайни.

Чомусь згадав, як по війні ми збирали колоски. Багато хто з нас був без путнього взуття, і то була неабияка наука — вміти ходити по стерні босоніж. А тепер колосків не збирали, не садили кок-сагизу, схожого на кульбабу, з якого, казали, виготовляли гуму.

Я поїхав, не попередивши Олю, щоб не почала допитуватись, чого вибрався до Вінниці. А ми ж могли обоє вирушити в подорож. Могли б!.. Але краще дочасно їй нічого не відати, і не лише їй. Досить того, що відомо Балюку, матері, Куртію і Великошичу. Але вони надійні друзі. От Кедровський… Уявив його ширшу, ніж довшу, постать, велике плескате лице з маленькими очима, схованими за скельцями окулярів, і звичку потирати долоні, наче йому зайшли зашпори. Дід Кедровський, мабуть, давно забув трьох військових, які не повернулись у частини. Правда, якось він, у перші дні моєї появи в райвідділі, наче між іншим, сказав, що моє прізвище нібито йому знайоме. І все. Після того ми з ним лише вітались і не ставали до розмов.

Мені здавалось неймовірним, що ніхто за стільки років не обмовився про батька. Напевне, війна і повоєнне лихоліття притлумили пам'ять сусідів. Та коли б ми жили в Березівці, вони б згадали. Факт. І ріс би я сином дезертира… Мене аж пойняло морозом, і я мимоволі пригальмував мотоцикл. Як би тоді жив? Як склалася б моя доля? А мати, виявляється, рішуча і далекоглядна жінка.

Побачив при дорозі, серед плакучих верб, великого, фарбованого, зробленого з дикту журавля, що стояв над криницею. І мені враз забаглося пити. Зупинився під вербами і ніби потрапив до казкового оазису: мене оповила вільгість, настояна на