Епоха слави і надії - Євгеній Павлович Литвак
Дітар втрутився в розмову між ченцями і Легезою:
– Ми повинні відшукати цей меч. Його викували в Братстві. Тому саме ми і погодилися на ці пошуки. Саме ми! В склеп. В храм. В підземелля. Куди завгодно, але ми повинні знайти його. І річ не лише в тому, що Есін – у заручниках Книготорговця. Історія про Панадія – важлива ланка наших пошуків. Чи вийде після Книготорговця відшукати щось, і чи є він там взагалі? – Дітар поставив питання і, не чекаючи відповіді, додав. – Я не знаю. Але вирушаємо ми негайно, не втрачаючи часу.
– Дивні речі відбуваються тут, Дітар. Я кажу при всіх, щоб у потрібний момент ніхто не розгвбився, якщо припаде когось вбити на місці. Не ми одні займаємося цими пошуками.
– Легеза, ти дізнався, де це місце?
– Так. За селищем є гора, потрібне місце знаходиться за нею.
– Ти можеш показати його?
– Звичайно. Можемо зараз вирушати.
При цих словах Агіас кинув погляд на господаря таверни. Той, якраз щось тихо казав жінкам, що ввійшли, і хлопчикові – слузі. Селянки перелякано витріщили на нього очі та прожогом кинулися до дверей.
– Дітар! Ловіть жінок! Вони щось знають. – Агіас вже не ховаючись, кинувся до хлопчиська.
Хазяїн спробував вискочити через задні двері, але метальний ніж Легези наздогнав його на порозі. Нестямно заволавши, той рачки швидко поповз назовні. Всі вибігли на двір. Двох жінок і чоловіків, що чекали їх на вулиці, затягли в середину, але ченці побачили кілька тікаючих селян та побігли за ними. Волаючого господаря, не церемонячись, за ноги теж затягнули назад у таверну.
– Вони явно щось знають, Дітар. – Сказав Мріадр, дивлячись як ченці, наздогнали ще двох селян. – І про те, що сталося вже знає все село. В нас зовсім немає часу, якщо ми хочемо встигнути.
Старий, кивком голови і поглядом, показав Дітару на дівчат. Той з розумінням опустив очі.
– Тарсіша, ви з Ірідою, Надішею і двома ченцями, швидко ступайте до будинку та зберіть речі у похід. Їжу не беремо – тільки зброю і спорядження, та відразу повертайтеся.
Дітар говорив уривчасто швидко. Тим часом підійшов Легеза, ведучи за собою на мотузку, ще якесь хлопченя.
– Зібрався кудись тікати разом із батьком та старшим братом!
– А де його батько і брат? – Голос Надіши звучав стурбовано.
У відповідь, найманець лише усміхнувся і подивився на невелику пляму крові на рукаві своєї сорочки.
– Йдіть швидше, Тарсіша! – Дітар став втрачати терпіння. – Зберіть речі і повертайтеся.
Сам же, вказавши Легезі на двері, ввійшов у середину. Дівчата з ченцями швидко попрямували до будинку. Надіша озирнулася ще раз.
– Що?! Я не навиджу цих селян! Вони – зрадники, завжди готові вдарити в спину і відплатити злом за добро.
Тарсіша, деякий час мовчки йшла попереду, але через кілька кроків зупинилася.
– Послухайте… так-так… зупиніться і прислухайтеся! Що ви чуєте?
Кілька митей ченці і дівчата вслухалися в дзвінку тишу.
– Ні собаки, ні кози, ні курки не чутно! Ні-чо-го. – Перелякано сказала Тарсіша. – Схоже, всі мешканці втекли з села.
Не встигла вона закінчити, як крик, що леденив душу, пролунав з боку таверни. Не в силах зрушитися з місця, дівчина лише слухала передсмертні крики людей, що перейшли в одне протяжне виття. Страх, біль та відчай змішалися в цьому звуці, паралізуючому і вганяючому в жах. Нарешті заціпеніння пройшло, і дівчата у супроводі своїх безстрашних супутників побігли назад. Біля дверей їм довелося затриматися, випускаючи назовні людей Легези, але лише на мить. Те, що побачила Тарсіша, змусило її зігнутися навпіл в нападі жаху і нудоти.
Вона думала, що страшніше за арену, нічого вже не могло бути, але вона помилялася! І найстрашнішим було те, що Іріда – була тією, хто все це створив!
Весь невеликий зал був залитий кров'ю, навіть повітря було заповнене жахіттям. Тут і там, на підлозі і на столах валялися частини людських тіл. Кров була навіть на стелі. В неясному світлі мідних ламп, блискуча пляма показалася дивовижною рибкою з довгими плавниками. Ось тільки… тільки в рибки була цілком людська голова – голова хазяїна! В темному кутку вгадувалася група жителів, у страху, ховаючих обличчя, притискаючихся до стіни та один до одного. А прямо посеред цього кошмару стояла Іріда. В її руці був скривавлений кинджал. Очі жінки шалено виблискували.
– Іріда… та, як ти… – Немов уві сні повторювала циганка, наближаючись до неї. – Що тут сталося?
Раніше Тарсіши поряд з нею виникли Дітар і Агіас. Вони вихопили хлопчика і передали Легезі.
– Іріда, та що з тобою?– Мріадр спробував вийняти з її руки кинджал.
– Подивиться – це посуд з мого будинку. Ви розумієте? – В неї вийшли сльози. – Це вони… Вони…
– Ти врятувала нас всіх. Тепер ми врятуємо тебе. – Мріадр показав рукою, щоб Легеза вивів її на вулицю.
Дітар взявся руками за обличчя, долонями закрив очі.
Разом з Агіасом і Тарсішею, Мріадр підвів Дітара до столу, де ще були залишки вина, і влив в хлопця повну чашку.
– Відповідальність дуже важка для такого молодого командира. – Агіас був схвильований не менше. – Скоро тут збереться все село. Треба бігти за селище, щоб сховатися за скелями. Можливо ми вже близько до Панадія і його меча.
Легеза, який досі мовчав, вигукнув:
– Не смійте її засуджувати! Час у дорогу! Ми не знаємо, що можуть викинути ці селяни, але знаємо, що зробить з нами Книготорговець, якщо ми не принесемо йому меч.
– Він правий, Мріадр. – Дітар встав і підняв очі. – Негайно вирушаємо.
Загін йшов по широкій гірській стежці, не ховаючись і тримаючи зброю напоготові. Часу на розвідку не було, доводилося ризикувати. Ченці і люди Легези тільки прискорювали крок.
Тарсіша, йдучи поряд з Іридою, раптом запитала:
– Ти знала, що станеться? В таверні?
– Я знаю Легезу. Коли йому щось треба, він йде напролом. І я знаю зрадників селян, у мене не має до них співчуття.
– Щось особисте?
– Ці худоби спочатку вбили моїх батьків, а потім обманом викрали мене і віддали в рабство за два мішки
