Подвійна гра в чотири руки - Ірен Віталіївна Роздобудько
— Так! — каже князь.
— Ні! — каже міністр.
— То «так» чи «ні»? — цікавиться власник миловарних заводиків.
— Війна може стабілізувати внутрішні проблеми країни! — пояснює князь. — Давно треба відволікти суспільство від внутрішніх соціальних і економічних негараздів!
— Клин клином вибивають? — не припиняє сипати прислів’ями купець.
— Саме так. Війна — кращий спосіб угамувати внутрішні пристрасті. А ви що, революції захотіли?
— Звісно, ні, — каже міністр. — Але в технічному військовому розвитку ми значно програємо, скажімо, тій же Німеччині.
— Ну… — каже князь. — Ще є час для технічного розвитку, запевняю вас. От, скажімо, ми у Петербурзі почали розробку таких морських лайнерів, котрі…
І на оператора незадоволено скосився: хоч фільма й без звуку, але є такі умільці, що й по губах прочитають, тому закричав голосно:
— Офіціант, шампанського! Ну що, робимо ставочки, панове?..
Зробили. Шампанським запили.
* * *
А за столиком сімейство Штоків вечеряє, ні на кого не зважаючи: голод, як кажуть, не тітка!
Пан Шток головою крутить туди-сюди, все на перстень княжни Анастасії зиркає.
— Соломоне, дивись в тарілку! Жора, не годуй папугу печінкою, у нього срачка буде! — роздає зауваження мадам Шток.
— Фу, маман! Ми ж її їмо! — відказує Жорж, просовуючи в клітку шматок свинячої печінки.
— Але ж ми не папуги, — відказує мадам Шток і ревниво — до чоловіка: — Соломошо, голову звернеш!
— Соломошо, дай червінця! — на всю залу кричить папуга людським рипучим голосом.
Аж офіціант тацю ледь з рук не випустив прямо на зачіску мадам а-ля Пізанська башта.
Фокусник-мім йому на допомогу поспішив, виймає з рукава букетик фіалок — простягає мадам Шток.
— Геть пішов! — відмахується мадам.
Біле обличчя міма скривилося, немов він на кактус сів, і з обох очей водночас фонтанчики вихлюпнулись — прямо в її декольте.
Жорж із папугою зайшлися реготом.
* * *
Високий пан в сурдуті від шинквасу відійшов, розкланявся з іншими любителями перед вечерею мадерою розважитись — і знову юну дружину в блакитному (що, до слова, немов прикипіла до картярів) до танцю змусив стати.
Якраз шансоньє почав вальс награвати.
Стирчать посеред зали, мов два самотніх дерева в оазі, ледь ногами ворушать.
Капітан повз пройшов і тихо зауваження зробив:
— Ангажуйте гостей! Вони мають апетит натанцювати…
І далі пішов — ручки паням цілувати, панам вклонятися, про погоду теревенити та про те про се…
— Якщо ви й на сцені так поводитесь, — сердито шепоче Муся на вухо своєму горе-партнеру, — то зрозуміло, з якого погорілого театру ви актор…
— Та ви самі, перепрошую, мені тричі на ногу наступили, — шипить Олексій. — Вас, певно, і в кордебалет не беруть!
— Я охляла, їсти хочу! Зранку голодна! — відказує Муся. — Скільки ще ми тут ці па-де-де мусимо виконувати?! Піду за стіл сяду — он якась трійця вже печеню доїдає!
— Ви тут з себе великого птаха не вдавайте. Підете їсти, коли всі гості розсядуться. Тут усі столи розписані поіменно. Йдіть краще когось до вальсу запросіть. Князя або он того купчика. Вони вас і пригостять — ваш обов’язок їх на це спонукати.
— А ви, певно, вже добряче начастувалися? — єхидно каже Муся і носика морщить.
— …і натанцювався з вами, незграбою, досхочу… — додає партнер.
Такого Муся не могла стерпіти: ступнула з усієї сили нахабі на ногу, повернулася — попливла до князя.
Але не встигла вклонитися, як на узвишшя, де рояль стоїть, вийшла пані Зінаїда.
У руці — довга пахітоска в кістяному мундштуці шкварчить, вуста такі червоні, ніби кров щойно пила.
Зробила знак шансоньє, той грати припинив.
Усі завмерли.
Давно на це чекали — на модну нині декламацію.
Пані Зінаїда виструнчилась, похитується, немов заворожена змія в кошику індійського факіра.
Починає читати макабричним голосом, яким спіритичний сеанс проводять:
— О, нічній годині не вірте!
У ній прихована зла краса…
У цю годину смертельні хвіртки
Відчиняються в небеса!
«Смачного…» — подумалося Мусі, котра стояла навпроти князя, дякуючи модній поетесі, що зупинила ці танталові танцювальні муки і, можливо, наблизила час вечері.
Нехай собі трохи подекламує під захоплені схлипи панянок.
І поетеса повела далі:
— А небіжчик не має вади!
У зіницях згасли вогні.
Тільки смерть не пізнає зради —
Уже чекає тебе в труні!
І що вони всі знаходять в таких віршах, подумалося Мусі, маячня суцільна. Не встигла додумати до кінця, як у шанобливій і моторошній тиші рипнули двері.
Усі голови повернулися, ніби на примару чекали.
А то не примара, а запізнілий гість — посол німецький гер Вільгельм фон Айзен власною персоною.
Красень неймовірний: нордичний блондин з блакитними очима, тонкі вуста скривлені презирливо, немов кислої капусти об’ївся, але від того ще гарніший, неприступний, наче Монблан.
Дзенькнула і покотилася на підлогу виделка пана Штока, дзявкнула собачка Анастасії — то вона перстами в її вовну кудлату вп’ялась, перехрестилися черниці з оточення Лізавети Павлівни.
А гер Айзен зробив царський жест, мовляв, продовжуйте, не зважайте, і біля дверей зупинився, публіку окидаючи гострим поглядом.
Мадам Зінаїда ще більше підібралася і дужче заволала прямо в його безсоромні очі:
— Проти ночі всі квіти — гинуть!
Ти єдиний, хто чує їх!
І тебе на порозі стрінуть
Смертна слава і смертний гріх!
— Браво! Браво! — несамовито заволала пу бліка.
— Бррраво! Бррраво! — зарепетував Штоків папуга.
Усі заплескали в долоні, зітхаючи з полегшенням.
Зінаїда вклонилася низько, свічку, що на роялі горіла, загасила картинним подихом червоних вуст.
— Прошу сідати до вечері, шановні пані та панове! — сказав капітан.
Усі зарухались, загомоніли.
Усі, крім гера Айзена. Той лишився стояти біля дверей, свердлячи очима присутніх.
Муся помітила, як собачка княжни, спущена з рук, від того погляду вмить калюжу напудила біля ніжки столу.
Почула, як гер посол сказав офіціанту, що хотів його до столика відвести:
— Вечерю до каюти подаси!
Розвернувся і пішов усе з тою ж зневажливою напівпосмішкою.
Княжна кивком наказала служниці собачку з-під столу витягти і, ніяковіючи від такого конфузу, поспішила вийти.
