Подвійна гра в чотири руки - Ірен Віталіївна Роздобудько
Як вона кинулася до широкого ліжка, на ходу скидаючи черевички — та так, що один полетів управо — прямо в стелю і, здійснивши рикошет, осів на іншому боці від саф’янового крісла, а другий — вліво, влучивши у дзеркало.
І це ще не все! Немов бомби, впали з її рук на різні боки валіза, саквояж і оберемок книг, влучним рухом канотьє осіло на гачку вішалки, між тим як юна панночка вже висмикувала з-під розстебнутої на ходу блузки ненависний корсет.
О, зараз їй могла би позаздрити сама багаторука індійська богиня Калі — навіть вона не могла б роздягнутися швидше!
Але в Мусі на те величезний досвід, можна сказати — звичка!
Мить — і Муся вже відкинулася на ліжку, стягуючи з високо піднятої вгору ніжки ненависну «другу шкіру» — фільдеперсову панчішку.
Уже хотіла приступати до другої, як трапилася прикра несподіванка.
Двері ванної кімнати відчинилися, і на порозі з’явилася чоловіча постать.
Оголений торс, рушник на голові — та ще й зі свистом з опери «Ріголетто» сеньйора Джузеппе Верді.
Так і заклякли обидва: Муся з піднятою догори ніжкою, невідомий пан — з присвистом, що застряг у горлі.
Тільки зараз помітила Муся на вішалці біля дверей чорний макінтош у парі з капелюхом «Пушкін».
Випросталась, блузку почала нервово застібати, кинуту на килим панчішку ногою під ліжко заштовхувати.
Невідомий пан першим отямився.
Витяг з валізки (виявляється, тут і валізка його стояла!) білу сорочку, накинув на плечі й іронічно так (зовсім зневажливо) — до Мусі:
— О-о! Нарешті і супружниця моя з’явилася! Спізнюєтесь, рибонько!
— Що? Яка ще «супружниця»?! — розгнівалася Муся такому дурному жарту. — Я, певно, каютою помилилася.
Схопилася, червоніючи, що доведеться на очах у нахаби корсаж і панчішки підбирати.
— Навряд чи, — відказав той спокійно. — Який у вас номер?
— Двадцять третій, — сердито буркнула Муся, шукаючи чобіток.
— Ну то ніякої помилки немає! Так що — прошу до сімейного гніздечка! Як мені вас називати — рибонькою підійде?
— Та що ви собі дозволяєте, вельмишановний! — скинулася Муся. — Ніяка я вам не рибонька! Чи ви при своєму глузді?
А сама тишком-нишком до дверей відступає і міркує, чим вдарити посіпаку в разі чого: он де, біля дверей у вузькому кованому кошику, парасоль стирчить.
Можна — кошиком, можна — парасолем.
Але нахаба не квапиться свою чорну справу робити.
Зупинився навпроти і сам очі вирячив:
— Як? Хіба вас не попередили?
— Це ж про що? — обережно питає Муся, а сама вже й за ручку парасоля взялася — важкенький, гостроносий — цілком підійде для захисту.
— Як про що? — своєю чергою здивувався той. — Ну ви ж — актриса?
Стоп, думає Муся, хто знає, з якого дива та примхлива Фаїночка запрошення в лев’ячу пащеку відправила.
Порахувала до десяти, перед тим як відповісти: завжди так робила, як колись батько навчив, промовила невпевнено:
— Актриса? А… Ну, так… Нібито…
— Ну і я — актор! — зрадів нахаба, витираючи голову рушником.
І закривлявся огидно, переходячи на театральний басок:
— Колись у Маріїнському представляв! Бувало, як вийду на сцену…
І заволав гидотно, ніби розспівування робив перед роялем:
— О! О-о-о! Мі! Мі-і-і-і…
Сказати до слова, Муся театру не любила.
Усі п’єси, що на сценах йшли, перечитала, а от як люди перед людьми кривляються — терпіти не могла.
Тому скривилася, немов почула скрегіт монети по склу — від цього звуку у неї завжди печінки переверталися. А той, помітивши таку зневагу, заволав ще огидніше:
— А ось ще: «Бить іль не бить»?! Ви як гадаєте, до речі? Або: «Молілась лі ти на ночь, Дездемона?»… — і додав нормальним голосом: — Ну і все таке інше… Тепер ось будемо з вами на пару шановну публіку розважати!
І знову дав басові ноти:
— О врємена! О нрави!!! О! О! Мі! Мі — до!
І без жодного переходу:
— Дозвольте відрекомендуватися — Олексій! Прізвища не називаю — надто воно відоме…
— Муся, — розгублено промовила Муся, — точніше — Марія. Марія Матвіївна. Тільки я все одно нічого не розумію. Що ви там про шановну публіку говорили?
Той Олексій аж по колінках себе вдарив.
— Вас, певно, погано проінструктували, рибонько?
— Ніяка я вам не… — не встигла вставити Муся, як повідомив нахаба наступне: що «з метою розваги високих гостей пароплаву — чисто конфіденційно! — найняті вони сюди, аби утворювати невимушену атмосферу, танці та ігрища заводити, спонукати до гри в карти, до замовлення напоїв у шинквасі та збадьорювати пристрасті».
І додав:
— Воно ж, поважне панство, у своїх «лямурах-тужурах» та справах державних і купецьких геть закостеніло. Треба їхні почуття збуджувати, до пристрастей спонукати! Мусимо їх, мов суп учорашній, розмішувати, щоб уся морква з буряком на поверхню полізла!
Про моркву з буряком Муся мало що второпала, але зрозуміла, що втрапила в халепу, яка їй зовсім ні до чого.
Насупилась:
— Так ми що — тут разом мусимо жити? В одній каюті? Та де таке видане? Я негайно ж піду до капітана і…
— …і нас обох на берег відішлють! — сказав він.
— Це чому ж?
— Яка нетямуща напарниця мені дісталася! — обурився. — А умови контракту? А харч як відпрацьовувати?
Хоч була Муся панночкою, що шануватися мусила б, але не втрималась — свиснула:
— Оце так…
Той побачив, що напарниця заспокоїлась, і каже:
— Ну, якщо вам на берег треба — можете йти до капітана.
— Не треба! — скрикнула Муся і безпомічно роздивилася довкола: ліжко ж тут одне.
— Не хвилюйтеся, — зрозумів він. — Я на тім канапе вмощуся. На вас посягати не збираюся. Ви мені не до смаку. Ну як — згода?
— Згода, — шморгнула носиком Муся.
— От і добре, — зрадів акторчук. — Попереджаю одразу: хроплю, димлю, зловживаю!
І демонстративно дістав звідкись баклажку, відкрутив срібну голівку — ковток зробив.
Муся лише зітхнула тяжко.
Блузку і зачіску
