Подвійна гра в чотири руки - Ірен Віталіївна Роздобудько
Побігла далі, роздмухуючи червоні щоки.
Картатий товстун сумно закляк.
— Вбили… Зарізали…
Оглядівся, прошепотів: «Вішатись треба!» — і понуро побрів убік буфету рану душевну заливати.
Дивні люди, думає Муся, а сама убік лев’ячої морди косує — все їй цікаво.
Озирнулася, чи ніхто за нею не стежить.
Інакше як панянці інститутського вигляду до урни руку засунути! Повагалася — засунула.
Витягла картонку, тією Фаїночкою вкинуту.
А вона така сама, як в убієнного пітерського інженера — «Запрошення…».
Час відплиття, номер каюти…
Хотіла Муся про Бога кілька добрих слів подумати, та часу на те немає: вхопила валізу — і на червоний килим. Як повноправна.
А тінь, що за афішею-діжкою причаїлась, — в обхід, навпростець, за адміністративну будівлю, де людей менше. На ходу чоботи скидає.
Чи не плавати зібрався?…
* * *
— Сонце, сонце лови! Знімай зліва!
Оператор, що крутив ручку кіноапарату, не випускаючи з зубів папіроси, гнівно зиркнув убік режисера — мовляв, сам знаю, як знімати!
Обидва стояли на нижній палубі, неподалік від капітана, і завзято знімали «документальну фільму» на замовлення Київського пароплавства.
— Зліва — в контражурі вийде… — відказав оператор і забуркотів крізь зуби: — Теж мені — Люм’єр… «Прихід потяга — відхід потяга» — тьху! На що час витрачаємо?
І голосно промовив:
— Мене, між іншим, на знімальному майданчику з мадам Холодною чекають!
— Не сумуй, брате, — поплескав його по плечі кудлатий режисер. — Тут роботи на чотири дні. Гроші добрі платять. Харч — за вищим розрядом. Лабораторія прямо в каюті: проявимо плівку, покажемо товстосумам — і тю-тю! Справжнє мистецтво творити!
Оператор незадоволено похитав головою і закрутив ручку.
— Цього павича відзніми… Крупняком! — шепнув режисер і гукнув до капітана: — Активніше вітайте гостей, пане капітане! Вас побачить світ!
Улещений такою перспективою капітан підніс руку до козирка, вклонився і замахав поважному панству другою рукою, скошуючи око на камеру: чи знімає.
Камера знімала. Публіка повільно рушала вгору сходами, віталася з капітаном.
Матроси, підхопивши багаж, проводжали пасажирів до кают.
На другій палубі вишикувалися офіціанти та інша обслуга.
Звішувалися з перил, витягали шиї. Не часто ж можна побачити стільки поважних людей разом!
Але дідько розбере, хто є хто.
Тому намагалися тісніше оточити мосьє Очінь, модного цирульника з самого Хрещатика. Той знав усіх! І офіціанти, мов зграя пінгвінів, топталися біля нього, дослухаючись до влучних коментарів знавця вищого світу.
— Мій папаша половину Хрещатика перестриг! — між тим хвалився мосьє Очінь, кланяючись направо і наліво гостям. — А я далі пішов: усе київське високе панство стрижу. Вони без мене — нікуди! Я їм — і перманент, і зачіски по-французькому.
Звісившись з перил, закивав у поважну юрму:
— Ваше-сте… Ваше-сте… Мої вітання! Шарман! Гранд шарман!
«Ваше-сте», звісно, на кивок мосьє ніяк не реагувало, але хіба то важливо?
Офіціанти шорошили вуха і пошепки питали у знавця світського товариства:
— А це хто?
І той, набурмосившись, мов бойовий півень, гордо відповідав:
— Міністр фінансів, пан… м-м-м… «еспаньйолка» — мого виконання! З дружиною мадам Софі: вчора «сахарет» мені замовила — дві години вовтузився!
— А то? — знову питали офіціанти.
— Де? З «тюрбаном»? Холодний перманент? Це мадам Зінаїда Гі, — і знову взявся до поклонів. — Моє шанування і все таке інше! Феєрично! Беліссімо! — і до офіціантів: — Стригтися хотіла — відмовив. Вони зараз усі стрижуться, бо емансипе…
— Хто? Що?
— Одне слово — вільного поводження… Це нині в моді.
Пані та панове вервечкою здіймалися трапом і кожного усюдисущий мосьє Очінь знав особисто, з кожним мав спілкування, кожного стриг-голив чи не щодня.
Офіціанти завмирали в шанобі і навіть остраху: ось з якою людиною доводиться спілкуватися.
— А ось ті — хто? З папугою?
— «Бобрик» — то мосьє Шток — найкращий київський ювелір, козяча ти морда невчена!
— Сам ти морда! А поруч — хто?
— Тут усе сімейство: синок — це той, що з папугою. І дружина — ваше-сте, ваше-сте! — закланявся опасистій матроні, — Фіра Гераклівна. Перманент — крупний шарман!
— А то, певно, поважний птах…
— Еге ж, це гер Айзен, посол германський… Ваше-сте, моє шанування! Тужур! Тужур!
І все далі — у такому ж дусі. Усе і всіх знає мосьє Очінь.
А по-простому — Сидір Очкуренко, цирульня якого на Фундуклєєвській, та, що «Зефір та Єва» називається…
Сходиться на палубі публіка.
Крутить ручку оператор.
Кланяється капітан.
Сновигають матроси.
Гримить військовий оркестр.
Але прибріхує мосьє Очінь: є персони, про яких краще помовчати, адже ані слова про них не зможе повідомити.
Скажімо, панна в фіолетовій, з муаровими візерунками сукні, в капелюсі з рясною вуаллю…
Уся з себе немов скрипка — така ж лискуча. За панною йшла служниця, тримаючи під пахвою лису білу левретку.
Не знав мосьє Очінь і поважної купчихи, що потужно пливла по червоному килиму в оточенні трьох черниць і чотирьох приживалок.
І високого пана в чорному макінтоші і капелюсі фасону «Пушкін».
Замикаючи урочисту ходу, на палубу увійшов циганський хор — зі співами і танцями.
Посадка закінчувалася.
Останньою трапом промчала юна особа, тягнучи поперед себе важку валізу, в’язанку книжок і чорний медичний саквояж.
Оркестр гримнув туш.
Проводжаючі замахали хустками.
Пароплав видав потужний гудок…
* * *
…Обійшовши сірий адміністративний будинок, переслідувач Мусі Петька Шнур (а це був саме він!) кинув на березі чоботи і куфайку, пірнув «стовпчиком» у сріблясті хвилі і сильними рухами погріб за той борт пароплава, де його не могла бачити ані поважна публіка, ані пан капітан із матросами.
Допливши до борту в оточенні чайок, котрі нахабно намагалися клюнути його в голову, вхопився за канати, вправно підтягнувся і вмить перелетів на розпечену палубу.
Відхекався. Полежав трохи і, лишаючи по собі мокру пляму, заповз під рятувальний баркас.
Пароплав повільно відійшов від берега…
* * *
Якщо ви не панночка дев’ятнадцяти років і не їхали добу в задушливому вагоні, не сиділи дві години на валізі на спекотному київському сонечку на набережній і на вас немає довгої спідниці в формі дзиґи та ще й корсета, фільдеперсових
