Подвійна гра в чотири руки - Ірен Віталіївна Роздобудько
— Негайно — до Києва. Знайти — і сюди доправити.
— Так я ж… — розгубився Іполит Вікентійович, — так ми ж… секретне креслення шукаємо… І вбивцю інженера Віктора Передері…
— Знаю, як ви шукаєте, — бурмоче сердито генерал Гурчик. — Цим і без тебе є кому зайнятися.
Оглядів прискіпливо і на подив улесливо так каже:
— Ти ось що, голубе Іполите Вікентійовичу, їдь слідом і на першій же зупинці сідай на ту «Царицю». Я тебе аеропланом відправлю! І офіційний папір видам, щоб зустріли та прийняли по всій формі. Мар’ю Матвіївну умов повернутися.
— Але ж… — знітився Іполит, думаючи про те, що краще б йому з десятьма вбивцями один на один у бій вступити, ніж генеральську доньку до рідної домівки навернути.
— Знаю, знаю, — ще улесливіше каже генерал, — справа не з легких. Але якщо зробиш — обіцяю в сватанні посприяти. Адже бачу, що ти не проти був би. Убережеш її від біди — то й вона твою пропозицію цього разу не відкине… До того ж…
І замислився, зібгавши в долоні телеграму:
— До того ж пароплавчик цей мене цікавить… Небіжчик наш теж туди збирався…
І як гаркне:
— Подвигів хочеш?
Іполит Вікентійович упевнено головою кивнув.
— Отже, двадцять хвилин тобі на збори! Кругом — марш!
* * *
…У вечірньому серпанку пароплав, що повільно пливе посеред ріки, схожий на ялинку новорічну — весь у гірляндах вогнів.
Вікна салону світяться м’яким жовтогарячим світлом.
На верхній палубі циганський хор тиху пісню заводить — багатоголосу.
Призахідне сонце осідає краплями в золотому і червоному намисті.
За скляними дверима салону, що на палубу ведуть, видно, як збирається в залі панство на вечерю.
Режисер з оператором знайшли гарний хід: крутять ручку свого апарата на палубі, крізь скло знімають «чарівний акваріум». Шукають нового слова у синематографі.
Потім змінюють ракурс — заходять до салону, аби гарненько гостей з порогу познімати.
У кадрі — весь цвіт поважного панства.
Княжна Анастасія з собачкою і служницею — та сама «скрипка», з тонкою талією, що в муаровій сукні була. Нині вона в червоній, схожа на тривожну троянду.
Пан, стрижений «еспаньйолкою», котрого мосьє Очінь міністром фінансів назвав (ну, то нехай так і буде!), з мадам Софі з «сахаретом» на голові.
Пані в чорній оксамитовій сукні, оточена служницями та черницями, — Лизавета Павлівна, удова цукрового магната з Житомира.
Сімейство ювеліра: Соломон Шток з дружиною Фірою Гераклівною, синком Жоржем та папугою в клітці.
Князь Кальнінь, граф Цимлянський, промисловець Іван Копито.
Модний письменник — інкогніто, якого тут усі панянки знають.
Емансипована поетеса, та, що стригтися хотіла, — з «тюрбаном», у брюках і краватці чоловічій — пані Зінаїда.
— Знімай усіх підряд, — шепоче режисер. — Плівку вночі проявимо, завтра панству показувати будемо — всім себе приємно буде побачити.
А знімати дійсно є що!
Пані та панянки — усі в модному вбранні, пахтять, мов квітник, очима стріляють, знайомих і незнайомих панів вистрілюють, а ті так і падають, до ручок припадають, мов підкошені. Фільма гарна виходить.
Ось упливла, мов ландо, Ванда Такіхасі — красуня, якої світ не бачив, викликаючи шквал заздрісного шепоту, в шовковій сукні, що китайське кімоно нагадує, — вся розшита білим квітом, мов сакура.
Чоловіче товариство мов бджоли: то до однієї квітки кинуться, подзижчать, крильцями помахають, пилок солодкий потрусять — і до іншої летять, цокаючи підборами модних штиблет.
А пані та панянки довкола загадкового письменника кружляють, листівки підписують з його портретом, дарма що він тут «інкогніто», усі його знають, усі обожнюють. Він, блідий, зверхній, одним розчерком серця крає.
А потім зграйкою прямують панянки до роялю.
За ним теж неабияка знаменитість — шансоньє, що, подейкують, в Метрополітен-опера співав! Може, і брешуть…
Фокусник-мім салоном сновигає: з рукавів букетики дістає, дрібні дива демонструє. Комусь годинник золотий повертає під оплески, у когось із нагрудної кишені зв’язку різнобарвних носовичків дістає.
Офіціанти напої носять, поки панство за столи не сіло: до урочистої вечері хвилин сорок, тож нехай гості познайомляться, знайдуть собі розваги на смак.
У салоні столик для бриджу, дошки шахові — за ними вже якийсь найнятий «гросмейстер» чекає всіх охочих.
Капітан із золотими ґудзиками на мундирі, в білому кашкеті, на сходах майорить, мов прапор.
Посеред зали заводить танок парочка: юна особа в блакитній сукні і високий незграбний пан в сурдуті з ледь помітними залисинами на ліктях. Юна особа на всі боки головою крутить, пан — позіхає…
* * *
Заряджає оператор нову плівку.
І от вже нова мізансцена на підході.
Пані та панянки біля роялю рояться. Підспівують. Романси замовляють «на біс».
За картярським столом засіли намертво і князь, і граф, і промисловець, і міністр фінансів, і інші, хто дурні звички і гроші має.
Чоловіче картярське товариство хіба що прекрасна Ванда Такіхасі розбавила.
У кутку, в фотелі зеленому, похмуро сидить не менш прекрасна княжна Анастасія, в собачку персти опустила, пестить її так, що величезний діамантовий перстень бісики по всьому залі пускає.
За спинкою фотелю непорушно служниця стоїть — красою хазяйці не поступається.
А сімейство ювеліра Штока вже за своїм столиком вмостилося, меню роздивляються, носами крутять.
Купчиха Лизавета Павлівна взагалі нічим незадоволена — теж сидить у кутку, у своєму воронячому оточенні — черниці і приживалки лимонад п’ють, хустками обмахуються. Не подобається їм тут. Суцільне богохульство!
Парочка посеред зали все витанцьовує, з сил вибивається, а танцювати ніхто більше не виходить. Та й шансоньє весь час співи змінює — не розбереш, який танець танцювати. Плюнув чоловік (звісно, подумки) — і до шинквасу, де мадеру наливають.
Юна дружина його самотньо постояла-постояла і до картярів подалася. Очевидно, як сказав мосьє Очінь, — з тих, з «емансипе» виявилася.
Чоловічі розмови їй цікавіші за романси.
А розмови дійсно цікаві — про війну…
— …От я і кажу: війни не уникнути, — каже князь, підсуваючи прекрасній Ванді асигнації. — Красивим жінкам завжди таланить!
— Але дозвольте, вельмишановний, — заперечує міністр фінансів. — Здається, пан Столипін іншої думки: мир за будь-яку ціну!
— Краще поганий мир, ніж добра війна, — підхоплює купець.
— А вам, батечку, «поганий мир» не світить, — посміхається князь. — Ви зі своїми миловарними заводиками завжди собі раду дасте, не програєте.
— Кому війна, кому — мати рідна… — з усміхом хитає головою купець.
—
