Подвійна гра в чотири руки - Ірен Віталіївна Роздобудько
Чарівна пані нагадувала чайку: здавалося, ще мить — і вона злетить в рожево-золотий світанок. Уперше Муся пошкодувала, що немає в неї подруг.
А якби була вона, Муся, здатна на легке жіноче спілкування, то обрала б для себе саме таку, як ця малярка, що без усіляких умовностей капці на босу ногу одягає.
Тільки так подумала, як насупилась і відвернулась: до Ванди підходив її клятий напарник. Коли Муся до сніданку виходила, він ще спав, накривши голову ковдрою і підібгавши під себе свої довгі противні ноги.
А тепер вийшов, немов кіт на полювання.
Поглянув на сонце, чхнув.
Підбирається до художниці котячою ходою.
Муся презирливо губи скривила — про що може з нею розмовляти? Хіба що про погоду…
А Олексій дійсно вже стояв за спиною малярки і милувався легкими розчерками пензлика, а ще більше — як вітерець з тонкої шийки змійки чорного волосся здмухує.
— Не золотом багатий небосхил… — пробурмотів тихо, вглядаючись у намальований пейзаж.
Ванда обернулася, посміхнулась приязно:
— О! Ви вмієте читати ієрогліфи? — і лукаво тицьнула пензликом у другий рядок: — А тут що?
Олексій напружився, мов учень на уроці:
— Так… «Не золотом багатий небосхил»… Хвилиночку… — і продекламував далі: — «А світлом, що веде за обрій вічності…» Гм… Незле.
— Ви знаєте китайську? — з цікавістю озвалася Ванда.
— Я люблю китайську поезію, довелося дещо вивчити, — скромно вклонився Олексій.
Ванда простягнула йому руку:
— Ванда Такіхасі.
З вікна салону Муся побачила, як той схилився над ручкою малярки, і подумала: «Фу!»
Знову відвернулася, розглядаючи гостей.
По салону снували офіціанти, розносячи чайники і таці зі сніданком.
Половина пасажирів ще спали, але ранні пташки вже цвірінькали за своїми столами. Цікаво, якби дізналися, що тут відбулося вночі, подумала Муся.
Певно, шматок до горла б не поліз.
Узялася за чайник, налила собі кави в білу порцелянову філіжанку, хотіла хліб маслом намастити — за ніж узялася.
І — о Господи! — ніж такий самий, як в спині Айзена, стирчав — тупуватий, сервірувальний.
Цікаво…
Почала ніж розглядати, а її напарник вже тут як тут.
У чоло її привселюдно цмокає, сідає навпроти. На ніж в її руках іронічно дивиться.
— Не помітив, як ви встали, — каже. — Сподіваюсь, сни гарні бачили?
— Не ваше діло, — відказує Муся.
І так енергійно почала хліб мастити, аж крихти полетіли. Намастила, хотіла вже до рота нести.
— Спочатку чоловікові варто подати, — тихо підказує нахаба.
Муся розлютилася, але згодилась: так, вони ж тут — пара.
Кинула бутерброд на його тарілку.
Каву налила.
Він жує. Добре, що каву з блюдечка не сьорбає, а то від такого безкультурного всього можна чекати, манер ніяких.
— Так що ж все-таки, — каже, жуючи, — ви, рибонько, робили вночі в тій каюті?
— Я ж вам казала: за шпилькою ходила!
— Золота, певно, шпилька, — посміхається він, — якщо не побоялися…
Була б Муся менше вихована, плюнула б йому на той бутерброд!
Відвернулася, помітила, як до шинквасу Ванда Такіхасі йде, як на неї всі дивляться.
Ще б пак! Тут пані в кімоно не ходять. Та ще й у капцях на босу ногу!
Князь ледь шию не скручує. Купець язиком цокає, мов кучер який-небудь.
Фу, думає Муся, я завтра теж панчохи не одягну і корсет — ну їх до біса!
Олексій теж вбік красуні дивиться, каже нудним голосом:
— Піду, горілочки вип’ю…
І прожогом — до шинквасу, де Ванда лікер п’є зі скляного наперстка — теж неабиякий виклик зранку порядному товариству.
— Мартопляс… — тільки і встигла кинути йому вслід Муся.
І опам’яталася: дідько лисий з ним! Вона ж тут для іншої справи, а не хліб маслом мастити цьому невігласу. Знову очима пробіглася — чи не помітить щось цікавого.
Помітила!
Княжна Анастасія теж білу булку маслом мастить.
І нічого дивного в тому немає, крім одного: відсутність персня! Отже, перстень, що Муся з кишені убієнного витягла — той самий.
Чудово. А що ще?
А ще бачить Муся, як входить до салону зграя черниць та приживалок — як і вчора, усі в чорному, лише пані їхня, Лизавета Павлівна, свій траур змінила на синю лискучу сукню та ще й бурякового кольору хустину, всю в квітах, на плечі накинула. Світиться вся. Замовляє наливочку, чарочки всім розставляє.
Може, добре виспалась, настрій змінився?!
Шансоньє, як і вчора, на роялі награє — вальс Штрауса.
Зінаїда (сьогодні вона в білих брюках) пахітоску розкурює, перемовляється з модним письменником.
Князь, граф, промисловець…
Пані і панянки, поважні родини в цілому складі.
Хоча ні, не в цілому: за столиком Штоків відсутній голова сімейства.
Усіх Муся роздивилася уважно, роблячи вигляд, що лише за «чоловіком» спостерігає, як і годиться. Шкода, що розмов не може розчути!
Якби могла, то почула б, як мадам Шток гнівно сину каже:
— Татусь твій зовсім совість втратив. З вечора завіявся, негідник!
Жорж, що папугу ситно годує, ліниво, крізь зуби, процідив:
— Може, уплав пішов…
— Що? У яку ще «плав»?
— Та запиляли ви його зовсім, маман, — відказує Жорж, — от він і втік.
— Та він же сам нас на цей пароплав затягнув! — обурюється маман і шепоче: — То він собі тут з любаскою зустрічається. Точно! Тому і затягнув! Ну, Соломошо…
— Соломошо, дай червінець! — на всю залу повторює знайоме ім’я папуга.
— Стули йому пельку. А то придушу! — сердиться мадам Шток, на зал озираючись.
І, помітивши, як біля шинквасу вчорашній танцюрист подає руку «тій шльондрі, що в халаті до столу вийшла», співчутливо Мусі киває, як товаришці по нещастю.
А Олексій дійсно веде чарівну Ванду через зал, сміються.
Мусі нічого не лишається, як нещасну з себе вдавати.
Аж шансоньє не витримав, підійшов, схилився над світлою голівкою і картаво каже:
— Чарівнице, не будьте такі печальні…
Муся подякувала, руку простягнула для поцілунку.
А сама знову думає: фу, яке ж нудне це світське товариство, добре, що вона від балів навідріз відмовилась, куди татусь намагався її возити, вона б там від нудьги сконала!
Краще з поліцейськими сперечатися та кримінальні романи читати, ніж таку ганьбу переживати в усіх на очах.
Замислилась про перстень, про ніж сервірувальний, про…
А це що таке?!
