Подвійна гра в чотири руки - Ірен Віталіївна Роздобудько
— Так, так, — киває капітан, — ми його до льодовні віднесемо — там у нас м’ясо, ох, вибачте, зберігається…
— Добре, — каже акторчук і тим огидним тоном, котрим із Мусею розмовляв, додає: — Тільки ви вже, пане капітане: послуга за послугу!
— Що ви хочете? — нашорошився той.
— Супружниці моїй — кожен вечір пляшчину шампанського до каюти. Раз. А мені — горілочки… Два.
Муся презирливо чмихнула, от же ж хамло!
— Як скажете, пане акторе! — каже капітан і до офіціанта: — Чув? Щоб так і було! І нікому — ані гу-гу!
Офіціант закивав і почав пляшки і бокали зі столу збирати.
Муся аж скрикнула:
— Нічого не чіпати!
Усі троє так і завмерли від несподіванки. А Муся зніяковіла і додає спокійно:
— Ну… От я у доктора Шерла вичитала, що… що на місці злочину треба залишати все як є. До… до з’ясування обставин.
— Це вона модного письменника начиталася, — поблажливо пояснює Олексій капітану. — Але в цьому сенс є! Ви маєте рацію, рибонько. Краще залишити все як є.
Ручку в лікті зігнув — Мусі подає.
Нічого їй не залишилось — просунула туди свою, як і годиться порядній дружині.
Вийшла, мов голодна після ситної вечері: багато чого розгледіти не встигла.
Тут би по килиму з лупою поповзати та з колбочки графіт на бокали та стіл посипати, ех…
Але нічого не поробиш — пішла покірно.
* * *
…Стоїть «Цариця» посеред Дніпра, майже не ворухнеться — на ніч двигуни вимикають, щоб гостям гарніше спалося.
Вікна згасли.
У каютах тиша.
Лише в одній робота кипить: режисер з оператором плівку проявляють. Адже до їхніх обов’язків входить пасажирів фільмою розважати. Треба проявити, до ладу привести.
А так усе тихо.
Хіба що нечутно прочиняються двері до каюти посла Вільгельма фон Айзена, на яких табличка висить: «Не турбувати!».
Хтось заходить.
Свічку запалює.
Небіжчика вже немає: «в кризі» спочиває з миром. Тільки шовкове покривало зібгане там, де тіло лежало.
Пірнають чиїсь руки по кишенях його сурдута — і опа! — виринають з уловом: перснем діамантовим.
Тим самим, яким княжна Анастасія увечері хизувалася…
І — опа! — вмикається з порогу кишеньковий ліхтарик.
Перед ним свічка безсила.
Освітлює ліхтарик перелякане Мусине обличчя. Ледь перстень не зронила.
Руками затулилась від нестерпного спалаху.
Чує:
— Так ось ви куди прямо зі шлюбного ложа втекли, рибонько!
Він! Ненависний!
Убивця?
Крадій?
— Я… Я тут… — белькоче перелякана Муся, тягне паузу: що б таке вигадати.
Вигадала!
Нахиляється, непомітно шпильку з волосся виймає і тримає її переможно перед очима страшного напарника:
— Я тут шпильку свою загубила. Ось!
І йде в наступ своєю чергою:
— А ви тут, вельмишановний, навіщо?!
Той теж розгубився не на жарт.
— Так я… Прокинувся — бачу: вас немає. Шукати пішов! Так і подумав: певно, рибонька моя щось у цій каюті загубила…
— Я вам не ри… — не може вгамуватись Муся, надто прозивалка ця солодка їй не подобається.
— Не спиться? — уїдливо продовжує напарник. — І що це за вигляд для заміжньої пані, га?
Муся спам’яталася, що стоїть у пеньюарі, засоромилась.
— А ви… ви, до речі, дійсно огидно хропите, — відказує. — От і не спиться!
— Прекрасно! І ви по каюті убієнного вирішили прогулятися. Дивне хобі у такої юної особи.
— А ви, певно, у пана посла щось поцупити прийшли, — парирує Муся і непомітно перстеник до мереживної кишені кладе. — Похвальне заняття, пане акторе!
— Ну то — на вихід? — каже той і знову їй руку бубликом складає.
Чмихнула Муся, сама з каюти прожогом вискочила.
Олексій — за нею.
— Неправда ваша, — каже ображено. — Хроплю, лише коли вип’ю…
— Так ви ж не просихаєте! — відказує та.
— Це я зуб полощу — лікуюсь…
— А до дантиста — не намагалися?..
— Горілочкою ж надійніше!
— Не брешіть: усі чоловіки дантистів бояться. Боягуз!
— А ваш дорогоцінний доктор — як там його, Шерл? — також?
— Доктора Шерла прошу не чіпати! — аж звивається від зазіхання на святе Муся. — Якби всі чоловіки були, як він, то… то… Жалюгідна ви особа! Акторчук!
— То — що б?! — не вгаває той.
…І все в такому дусі. Не дають одне одному гору взяти.
Енергійно крокує Муся подалі від нього: немає перед ким подружню пару вдавати.
Але — помилилася: якийсь дідько несе прямо на них двох запізнілих пияків — князя з купцем. Певно, за чаркою в салоні засиділись.
Ідуть, попід руки один одного тримають, наспівують.
Смикнув Олексій Мусю до себе, стиснув у обіймах, що та аж задихнулася. Ані рукою змахнути, щоб дати нахабі добрячого відкоша.
Щось крикнути хотіла, мовляв, допоможіть, люди добрі!
А той вже її цілує.
Засмикалась, нещасна, мов муха в павутинні.
А князь із купцем посміюються, навпочіпки тихенько повз проходять.
Пройшли нарешті.
Вирвалася Муся — і давай негідника кулачками молотити.
Ще й ногою копнула.
Доки той оговтувався, помчала до каюти і парасольку під ліжко запхала з думкою: нехай хоч ще раз спробує посягнути — вб’ю!
* * *
…Ранок видався рожевим.
Підсвічені лимонним золотом хмари висіли в повітрі, мов спущені на ниточках. На синіх хвилях гойдалися чорні, мов ієрогліфи, чайки.
А на верхній палубі стояла чарівна жінка в червоному кімоно і легких, розшитих бісером капцях на босу ногу.
І саме такий пейзаж — золоте море з чайками — малювала аквареллю на тонкому рисовому папері, припасованому до мольберта.
— Прегарна картинка… — замріяно прошепотів режисер оператору.
Ці дві ранні пташки вже стояли на капітанському мостику і зверху знімали, як прокидається пароплав.
— Звичайна стилізація. Я краще можу… — буркнув оператор.
— Я не про аркуш — про жінку! Зніми крупним планом.
А жінка вже вмочила пензлик в чорне — і по вертикалі малюнка попливли, трохи розтікаючись, химерні ієрогліфи.
До речі, не тільки кіношники поїдали пані Ванду Такіхасі вічком своєї «чарівної машини».
За скляними стінами салону вже поволі збиралася на сніданок публіка — з тих, хто виспався, не вживаючи на ніч зайвого.
Муся сиділа біля самого скла і теж спостерігала, як Ванда виводить на папері закарлючки.
А ще більше за тим, як розвивається довкола її
