Чотири після півночі - Стівен Кінг
«Та ну нахрін», — подумав Морт і знову зіжмакав аркуш. Ніякої поліції. Місцевий констебль, Дейв Ньюсом, найпевніше, не згадає, що він їв на сніданок, коли надходить пора обідати, а звертатися до окружного шерифа чи поліції штату Морт не хотів. Зрештою, ніхто не намагався позбавити його життя; вбили його кота, але кіт — не людина. А на тлі катастрофічної новини, яку повідомила Емі, Джон Шутер уже не здавався таким важливим. Він був одним зі Схибнутих, у нього тасувалися вальти, й він міг бути небезпечним… але Морт хотів спробувати владнати цю справу власними силами, хай навіть Шутер і небезпечний. Особливо, якщо він небезпечний.
Будинок у Деррі важив більше, ніж Джон Шутер та його божевільні ідеї. Він був важливішим навіть за те, хто скоїв підпал, — Шутер чи ще якийсь неадекват, що зачаїв образу, мав проблему з психікою або був ображеним і психічно хворим одночасно. Будинок та, мабуть, Емі. Відчувалося, що їй погано, тож нікому з них не зашкодить, якщо він спробує її втішити, як уміє. Може, вона навіть…
Але він заборонив собі думати про те, що може зробити Емі. Далі на цій дорозі Морт не бачив нічого, крім болю. Краще вважати, що цю дорогу перекрито назавжди.
Він пішов у спальню, роздягнувся й ліг, підклавши руки під голову. Знову заухкала гагара, відчайдушно й далеко. Йому знову подумалося, що десь там, у темряві, може скрадатися Шутер, із блідим круглим обличчям під дивацьким чорним капелюхом. Шутер був божевільним, і те, що він із Бубликом розправився за допомогою рук та викрутки, не заперечувало того, що в нього все-таки може бути при собі зброя.
Але Морт сумнівався, що Шутер десь там, озброєний чи ні.
«Дзвінки, — подумав він. — Дорогою до Деррі треба буде зробити щонайменше два. Один — Ґреґові Карстерзу, другий — Гербові Крікмору. Якщо я виїду о сьомій, то зарано буде дзвонити звідси, але можна буде з таксофону в Оґасті…»
Морт перевернувся на бік, думаючи, що після всього не засне ще довго… але сон накотив на нього рівною темною хвилею, і якщо хтось приходив подивитися на нього через вікно, поки він спав, то йому про це було невідомо.
16
Будильник розбурхав його о чверть на сьому. Півгодини пішло на те, щоб поховати Бублика на піщаній смузі між будинком та озером, і вже о сьомій він сидів за кермом, як і було заплановано. Проїхавши десять миль, уже неподалік від в’їзду до Меканік-Фолз (галасливого мегаполісу з текстильною фабрикою, яку закрили 1970 року, п’ятьма тисячами душ і жовтою блимавкою на перехресті трас 23 та 7), Морт помітив, що його старий «б’юїк» от-от заглухне. Довелося заїхати на заправку «Біллз Шеврон», кленучи себе за те, що перед виїздом не подивився на прилад. Якби він проминув Меканік-Фолз, не помітивши низького рівня бензину, пішов би звідти пішкарусом і в результаті спізнився б на зустріч із Емі не на годину й не на дві.
Поки ді-джей бензоколонки намагався наповнити бездонну діжку «б’юїка», Морт підійшов до таксофону на стіні. Виловив у задній лівій кишені штанів пошарпану телефонну книжку і набрав номер Ґреґа Карстерза. Було ще дуже рано, він сподівався застати Ґреґа вдома — і не прогадав.
— Алло?
— Ґреґу, привіт. Це Морт Рейні.
— Привіт, Морте. У вас там халепа в Деррі сталася, так?
— Так, — сказав Морт. — По телевізору показували?
— На п’ятому каналі.
— І як це виглядало?
— Як виглядало що? — запитанням на запитання відповів Ґреґ. Морт скривився… але якщо вже чути це від когось, то він був радий, що цією людиною був Ґреґ Карстерз — приязний довговолосий екс-гіпі, що навернувся в якусь незрозумілу релігійну секту (сведенборґіанців чи як вони там себе називали) невдовзі після Вудстока. Він мав дружину і двійко дітей, семи й п’яти років, і, наскільки міг судити Морт, уся сімейка була так само пофігістична, як і сам Ґреґ. До неширокої, проте незмінної усмішки цього чоловіка людина звикала так сильно, що в тих небагатьох випадках, коли він не всміхався, здавалося, що він роздягнений.
— Дуже погано, так?
— Так, — просто відповів Ґреґ. — Полум’я, видно, шугонуло вгору, як ракета. Співчуваю, друже.
— Дякую. Ґреґу, я вже їду туди. Дзвоню з Меканік-Фолз. Можеш дещо для мене зробити, поки я буду там?
— Якщо ти про ґонт, то я думаю, він буде…
— Ні, не про ґонт. Це інше. Мене останні два-три дні діймає один тип. Звихнутий. Заявив мені, що я вкрав оповідання, яке він написав шість чи сім років тому. Коли я сказав йому, що свою версію того оповідання написав раніше, ніж він, за його словами, і сказав, що можу це довести, він геть сказився. Я в душі сподівався, що більше ніколи його не побачу, але не пощастило. Учора ввечері, поки я спав на канапі, він убив мого кота.
— Бублика? — у голосі Ґреґа прозвучали нотки легкого подиву, що у випадку якоїсь іншої людини дорівнювало б викрику від здивування. — Він убив Бублика?
— Саме так.
— А ти з Дейвом Ньюсомом про це говорив?
— Ні, і не хочу говорити. Я хочу розібратися з ним сам, якщо вийде.
— Морте, мені цей тип не надто нагадує пацифіста.
— Від убивства кота до вбивства людини далеко, — сказав Морт, — та й я думаю, що дам йому раду краще, ніж Дейв.
— Ну, тут ти, може, й маєш рацію, — погодився Ґреґ. — Відколи Дейву перевалило за сімдесят, він став трохи вайлуватим. Морте, чим я можу допомогти?
— По-перше, я б хотів дізнатися, де він зупинився.
— Як його звати?
— Не знаю. На тому оповіданні, яке він мені показував, стояло ім’я «Джон Шутер», але згодом він щось вимудрував і сказав, що це, може, й псевдонім. Думаю, так і є — бо звучить як псевдонім. Так чи інакше, я сумніваюся, що він зареєструвався під цим ім’ям, якщо зупинився в якомусь тутешньому готелі.
— А як він виглядає?
— Приблизно
