Чотири після півночі - Стівен Кінг

Він говорив, і обличчя «Джона Шутера» потроху зринало у свідомості, набуваючи прозорої виразності, неначе вигляд примари, що підпливає до опуклого боку кришталевої кулі медіума. Морт відчув, як на шкірі тильного боку долонь проступають сироти, і здригнувся. Голос десь у середині мозку все бурмотів, що він або робить помилку, або навмисно вводить Ґреґа в оману. Авжеж, Шутер був небезпечний. І щоб зрозуміти це, йому навіть не потрібно було бачити, що цей чоловік зробив із Бубликом. Учора вдень він роздивився це в Шутерових очах. То навіщо розігрує самоправця?

«Тому що, — з якоюсь загрозливою твердістю відповів інший голос, з глибин. — Просто «тому що», і все».

Середньомозковий голос озвався знову. Стривожено: «Ти збираєшся щось йому заподіяти? Ось про що йдеться? Ти хочеш щось із ним зробити?»

Та глибинний голос не відповів. Він затих.

— Під цей опис підходить половина тутешніх фермерів, — із сумнівом промовив Ґреґ.

— Ну, є ще кілька штрихів, які допоможуть його впізнати, — сказав Морт. — По-перше, він із Півдня, акцент такий, що ні з ким не сплутаєш. А ще він носить чорний капелюх, здається, фетровий, круглий. Схожий на такий, як в амішів. Їздить на синьому «форді»-універсалі, випуск початку чи середини шістдесятих років. Міссісіпські номери.

— Це вже краще. Я порозпитую людей. Якщо він десь тут неподалік, хтось та й знатиме, де саме. Номери з іншого штату о цій порі року дуже помітні.

— Я знаю, — раптом йому спало на думку ще дещо. — Можеш почати з Тома Ґрінліфа. Я вчора з цим Шутером розмовляв на Лейк-драйв, десь за півмилі на північ від мого дому. А Том саме проїжджав повз нас на своєму «скауті». Він нам помахав, і ми обидва помахали у відповідь. Напевно, Том збіса добре його роздивився.

— Гаразд. Може, здибаємося з ним у крамниці Бові, як заскочу туди на каву близько десятої.

— Там Шутер теж побував, — сказав Морт. — Я знаю, бо він згадував у розмові стелаж для книжок у паперових обкладинках. Один із тих, старомодних.

— А якщо я його вистежу, що робити?

— Нічого. Не роби нічого. Я подзвоню тобі сьогодні ввечері. А завтра вночі вже маю бути у своєму будинку біля озера. Не знаю, чим я там зможу зарадити в Деррі, хіба що попіл поворушити на згарищі.

— А як же Емі?

— У неї є хлопець, — Морт старався, щоб його голос не звучав напружено, та, напевно, саме так він і звучав. — Що Емі робити далі, хай уже вони вдвох вирішують.

— О, пробач.

— Не варто вибачатися. — Він озирнувся на бензиновий острівець і побачив, що хлопець уже наповнив його бак і тепер миє лобове скло «б’юїка». А Морт так сподівався більше ніколи в житті не бачити цього видовища.

— Розібратися з цим парубком самотужки… ти впевнений, що хочеш цього?

— Так. Думаю, так, — відповів Морт.

І замовк, раптово зрозумівши, про що зараз думає Ґреґ: якщо він знайде чоловіка в чорному капелюсі і внаслідок цього з Мортом що-небудь станеться, то відповідальним за це буде він, Ґреґ.

— Ґреґу, послухай… якщо хочеш, можеш бути присутнім, коли я з ним розмовлятиму.

— Не відмовлюся, — сказав Ґреґ. Йому відчутно полегшало на душі.

— Йому потрібні докази. Доведеться їх для нього знайти.

— Ти ж казав, що в тебе є докази.

— Так, але він мені на слово не повірив. Доведеться тицьнути їх йому в обличчя, може, тоді він од мене відчепиться.

— Ой, — Ґреґ задумався. — Цей тип серйозно хворий на голову.

— Так.

— Ну, побачимо, чи зможу я його розшукати. Передзвони ввечері.

— Передзвоню. Дякую, Ґреґу.

— Нема за що. Найкращий відпочинок — зміна виду діяльності.

— Я теж таке чув.

Попрощавшись із Ґреґом, Морт глянув на годинник. Було вже пів на восьму, занадто рано, щоб телефонувати до Герба Крікмора, якщо він не хоче витягти Герба з ліжка, а справа не була аж такою нагальною. Можна буде зупинитися біля телефонної будки в Оґасті. Він повернувся до «б’юїка», сховав телефонну книжку й натомість витяг гаманець. Спитав у працівника колонки, скільки він має заплатити.

— Двадцять два п’ятдесят, зі знижкою за готівку, — відповів той і несміливо позирнув на Морта. — Пане Рейні, а можна ваш автограф? Я всі ваші книжки прочитав.

Це знову нагадало йому про Емі та про те, як Емі ненавиділа прохачів автографів. Сам Морт їх теж не розумів, але нічого поганого в них не бачив. А для неї вони ніби уособлювали той аспект їхнього життя, який вона що далі, то більше ненавиділа.

Ближче до кінця він уже внутрішньо зіщулювався, коли хтось ставив йому це запитання в присутності Емі. Іноді Морт ледве не відчував, що вона думає: «Якщо ти мене любиш, чому не ЗУПИНЯЄШ їх?» Так, неначе він на це спроможний. Його робота полягала в тому, щоб писати книжки, які хотітимуть читати такі люди, як цей хлопець… принаймні так він собі це уявляв. Коли йому це добре вдавалося, люди просили автографи.

Морт нашкрябав ім’я та прізвище на звороті квитанції для працівника бензоколонки (котрий, зрештою, справді помив йому лобове скло), а сам розмірковував: якщо Емі винуватила його в тому, що піддається на їхні вмовляння і робить те, що їм хочеться… а в певному розумінні вона таки звинувачувала, хоча, може, й сама не усвідомлювала цього… то, напевно, він винен. Але інакше він не міг.

Правда є правда, врешті-решт, саме так, як сказав Шутер. А справедливість є справедливість.

Морт сів за кермо своєї машини й рушив у напрямку Деррі.

17

Морт заплатив свої сімдесят п’ять центів за користування платною дорогою в Оґасті й поставив машину на паркінгу біля таксофонів на протилежному боці шосе. День видався сонячним, прохолодним і вітряним. Той вітер, що віяв із південного заходу, з Лічфілда, і безперешкодно та стрімко долав відкриту рівнинну місцевість, де розташовувався пункт в’їзду на платну магістраль, був таким сильним, що в Морта засльозилися очі. Та все одно він насолоджувався. Уявляв, як вітер видмухує пилюку з кімнат усередині його голови, що надто довго стояли зачинені, з наглухо забитими вікнами.

За допомогою кредитної картки він зателефонував Гербові Крікмору в Нью-Йорк — додому, не в офіс. До літературної агенції Морта, «Джеймс і Крікмор», Герб не доїде ще з годину, але Морт знав його вже досить давно, щоб здогадуватися — зараз той уже, напевно, вийшов з