Містер Мерседес - Стівен Кінг
відрекомендувати. Щоб я міг поставити там кілька запитань.
— Навіщо б їй це було робити? — питає Ізабель.
— Тому що вона вважала, що ми могли сильно тиснути на її сестру, і це
призвело до її самогубства.
— Дурниці, — кидає Піт.
— Я не збираюся з тобою про це сперечатися, але хід думок ти розумієш, правильно? І надію очистити її сестру від звинувачення в недбальстві?
Піт жестом показує йому, щоб продовжував. Ходжес так і робить — після
того, як допиває свою воду. Він хоче вибратись звідси. На цей час Містер
Мерседес уже мусив прочитати послання Джерома. Якщо так, він може тікати.
Ходжесу таке згодилося б. Людину, яка втікає, легше помітити, ніж ту, яка
ховається.
— Я опитав стару пані й не отримав нічого. Усе, на що й спромігся, це її
розтривожити. Скоро по тому в неї стався інсульт і вона померла. — Він
зітхає. — Місіс Паттерсон — Джанель — була прибита горем.
— Вона теж злилась на вас? — питає Ізабель.
— Ні. Тому що це була її ідея. А потім, коли її мати померла, вона не
знала нікого в нашому місті, окрім материної сиділки, яка й сама вже дуже
далеко немолода. Я тоді дав їй свій номер, от вона й зателефонувала мені.
Сказала, що їй потрібна допомога, особливо зі зграйкою родичів, що
злетяться, яких вона ледве знає, і я радо погодився допомогти. Джанель
писала некролог, я займався іншими справами.
— Чому вона була у вашій машині, коли та вибухнула?
Ходжес пояснює про нервовий зрив Холлі. Він не розповідає про те, що в
останній момент Джейні забрала й одягла на себе його новий капелюх, і не
тому, що це розхитає його історію, а тому, що це так боляче згадувати.
— Окей, — каже Ізабель. — Ви познайомилися з сестрою Олівії Трелоні, яка
сподобалася вам настільки, що ви називаєте її на ім’я. Ця сестра
організовує сеанс запитань і відповідей зі своєю матінкою. У матінки
інсульт, і вона помирає, можливо, тому, що її розтривожує переживання
всього того знову. Сестру підірвано після похоронної служби — у вашій
машині — і ви все ж таки не вбачаєте тут жодного зв’язку з Мерседес-
Кілером?
Ходжес розводить руки.
— Як би той парубок міг дізнатися, що я про щось розпитую? Я ж не давав
оголошення в газету. — Він повертається до Піта. — Я ж нікому про це не
розповідав, навіть тобі.
Піт, явно усе ще під враженням від тієї думки, що їхні особисті відчуття
до Олівії Трелоні могли замазати розслідування, має похмурий вигляд.
Ходжеса це не особливо бентежить, бо саме так це тоді й трапилося.
— Ні, ти в мене тільки випитував про це тоді, за ланчем.
Ходжес дарує йому широку посмішку. Це змушує його шлунок згорнутися
брижами, як оригамі.
— Агов, — гукає він, — тоді ж я пригощав, хіба не так?
— Хто ж, заради царства небесного, ще міг би хотіти вас підірвати? —
питає Ізабель. — Санта-Клаус заніс вас до списку неслухняних дітей?
— Якщо на здогад, то я поставив би власні гроші на сімейку Аббасіа.
Скільки тих гівнюків, Піте, ми прибрали тоді по збройовій справі, у
четвертому році?
— Дюжину, а може, й більше, але…
— Йо, а всього через рік за актом RICO ще вдвічі понад те[288]. Ми їх
вщент розшматували, і Фаббі Ніс тоді сказав, що вони дістануть нас обох.
— Біллі, Аббасіа не можуть дістати нікого. Фабріціо мертвий, його брат у
притулку для божевільних, де він вважає себе Наполеоном чи ще кимсь, а
решта у в’язниці.
Ходжес усього лиш кидає на нього один погляд.
— Окей, — каже Піт, — неможливо переловити геть усіх тарганів, але це все
одно скажена ідея. З усією моєю повагою, друже, але ти всього лиш
відставний топтун. Пенсіонер.
— Правильно. Що означає — вони можуть мене запопасти, не створивши
пожежної тривоги. Ти ж, з іншого боку, все ще маєш золотий щит, пришпилений до твого портмоне.
— Це анекдотична ідея, — каже Ізабель і складає руки собі під грудьми, немов говорячи: «Облишмо з цим».
Ходжес знизує плечима:
— Хтось спробував підірвати мене, і я не можу повірити, ніби той
Мерседес-Кілер якимсь чином отримав екстрасенсорний сигнал, що я
цікавлюся Справою Загубленого Ключа. Ба навіть якби й отримав, навіщо
йому прибирати мене? Яким чином це могло б привести до нього?
— Ну, він божевільний, — каже Піт. — Як щодо цього для початку?
— Звичайно, але я повторюю: як він міг дізнатися?
— Поняття не маю. Слухай, Біллі, ти що-небудь приховуєш? Зовсім, зовсім
нічого?
— Нічого.
— А я думаю, щось є, — каже Ізабель. Вона киває на нього головою. — Агов, ви там не спали з нею часом, чи як?
Ходжес переводить погляд на неї.
— Що ви собі думаєте, Іззі? Подивіться на мене.
Якусь мить вона витримує його погляд, потім опускає очі. Ходжес повірити
не може, як близько вона підібралася. «Жіноча інтуїція, — думає він, а
потім: — Либонь, це добре, що я не скинув більше ваги, і не запустив собі
у волосся того лайна “Тільки для чоловіків”»[289].
— Дивись-но, Піте, я хочу опам’ятатися. Піти додому, випити пива, спробувати покумекати про це.
— Ти присягаєшся, що нічого не приховуєш? Це ж ти і я, а отже?
Ходжес здає свій останній шанс на те, щоб вислизнути чистим, без докорів
сумління.
— Анічогісінько.
Піт каже йому, щоб залишався на зв’язку; він знадобиться їм завтра або в
п’ятницю для формального протоколу.
— Без проблем. А от ще що, Піте? У найближчому майбутньому я би робив
швиденький огляд своєї машини, перш ніж сідати в неї, якби був на твоєму
місці.
Уже в дверях Піт кладе руку на плечі Ходжесу й стискає їх.
— Мені шкода, — каже він, — шкода, що таке трапилось і що довелося
ставити усі ці запитання.
— Та все гаразд. Ти робиш свою роботу.
Піт дужче стискає Ходжеса за плечі й шепоче йому у вухо:
— Ти таки щось приховуєш. Чи ти гадаєш, я приймаю пігулки для отупіння?
Якусь мить Ходжес обдумує свої можливості. Потім згадує слова Джейні:
«Він наш».
Він бере Піта за руки, майже впритул дивиться йому в обличчя й каже:
— Для мене все це така ж
