Містер Мерседес - Стівен Кінг
знову відвертається до палаючого автомобіля. Найбільший з усіх, які він
бодай колись відчував, відчай затоплює Ходжеса, вируючи йому в череві й
розбризкуючи геть думки, що були — в проміжку тридцяти-сорока секунд —
абсолютно ясними.
З-за рогу вигрібає тітка Шарлотта з волоссям — яке загалом чорне, але
сиве біля коріння — розметеним позаду неї. Слідом і дядько Генрі. Його
одутле обличчя хворобливо бліде, якщо не рахувати червоних клоунських
плям високо на щоках.
— Шарлі, стій! — кричить дядько Генрі. — Здається, в мене інфаркт!
Його сестра не звертає уваги. Вона хапає за лікоть Холлі, рвучко її
розвертає і відчайдушно обнімає, вминаючи доволі значного носа Холлі собі
між грудей.
— НЕ ДИВИСЯ! — волає Шарлотта, дивлячись сама. — НЕ ДИВИСЯ, ЛЮБОНЬКО. НЕ
ДИВИСЯ НА ЦЕ!
— Я ледь можу дихати, — оголошує дядько Генрі. Він сідає на бордюр, похиливши голову. — Господи, сподіваюся, я не помираю.
Ще сирени приєдналися до першої. Люди почали пробиратися вперед, щоби
зблизька подивитись на палаючі на вулиці рештки машини. Пара з них вже
фотографують своїми мобільними телефонами.
Ходжес думає: «Достатньо вибухівки, щоб підірвати машину. Скільки в нього
її ще залишилося?»
Тітка Шарлотта все ще тримає Холлі мертвою хваткою, волаючи їй, щоб не
дивилася. Холлі не пручається, щоб вирватись, але простягає позаду себе
одну руку. У ній щось є. Хоча він і думає, що це, мабуть, пуста надія, Ходжес сподівається, що там може бути щось для нього. Він бере те, що
вона тримає в кулаку. Це чохол, в якому лежали її окуляри. Там витіснено
золотом її ім’я й адресу.
І номер телефону там є також.
22
Ходжес дістає з внутрішньої кишені піджака «Нокію» і розкриває телефон з
усвідомленням того, що, якби не ніжне кепкування Джейні, той зараз був би
вже купкою розплавленої пластмаси й шиплячих дротів у бардачку його
спеченої «Тойоти».
Він викликає швидкісним набором Джерома, молячись, щоб хлопець відповів, і той відповідає.
— Містере Ходжес? Білле? Здається, ми зараз почули якийсь великий вибу…
— Замовкни, Джероме. Просто слухай.
Він іде вперед по всіяному склом тротуару. Сирени вже ближче, скоро вони
вже будуть тут, і все що йому лишається, — діяти суто за інтуїцією.
Тобто, якщо його підсвідомість уже працює, поєднуючи розрізнені кінці.
Таке бувало раніше: не завдяки «Креглисту» [283] він заробив усі ті
відзнаки від департаменту поліції.
— Слухаю, — каже Джером.
— Ти нічого не знаєш про справу Міського Центру. Ти нічого не знаєш ні
про Олівію Трелоні, ні про Джейні Паттерсон.
Зрозуміло, що вони втрьох були вечеряли в «ДеМазіо», але він не думає, що
копи швидко просунуться аж так далеко, якщо взагалі бодай колись.
— Я нічогісінько не знаю, — каже Джером. У його голосі нема ні вагань, ні
недовіри. — Хто питатиме? Поліція?
— Можливо, пізніше. Першими будуть твої батьки. Бо той вибух, який ви
чули, то була моя машина. З Джейні за кермом. Ми помінялися в останню
хвилину. Вона… її більше нема.
— Боже, Білле, вам треба розповісти копам! Вашому старому напарнику!
Ходжес згадує, як вона тоді сказала: «Він наш. На це у нас з тобою так
само не буде різниці в поглядах, правильно?»
«Правильно, — думає він. — Так само нема різниці в поглядах, Джейні».
— Поки ще ні. Якраз зараз я починаю це розкручувати й мені потрібна твоя
допомога. Цей той паскудник її убив, я хочу вхопити його за сраку, і я
його дістану. Ти допоможеш?
— Так.
Жодного: «А в які неприємності я можу потрапити?» Жодного: «Це може
повністю перебити мені Гарвард». Жодного: «Не втягуйте мене в це».
Просто: «Так». Господи, благослови Джерома Робінсона.
— Тобі треба зайти на «Блакитну Парасольку Деббі» під моїм іменем і
послати тому парубку, який це зробив, повідомлення. Ти пам’ятаєш мій
користувацький нік?
— Йо. Kermitfrog19. Зачекайте, я зараз візьму па…
— Нема часу. Просто запам’ятай суть повідомлення. Але не посилай його ще
принаймні годину. Він мусить зрозуміти, що я послав його не до того, як
стався вибух. Він мусить дізнатися, що я залишаюся живим.
Джером каже:
— Викладайте.
Ходжес викладає і завершує розмову, не прощаючись. Він опускає телефон у
кишеню штанів, туди, де лежить чохол для окулярів Холлі.
З-за рогу з креном вилітає пожежна машина, позаду неї два поліцейські
автомобілі. Вони мчать повз Похоронний салон Соумса, де тепер уже стоять
на хіднику розпорядник і священик, який вів службу по Елізабет Вортон, прикриваючи собі очі дашками долонь від сонця і палаючої машини.
У Ходжеса попереду багато балачок, але є дещо важливіше, що треба
найперше зробити. Він скидає з себе піджак, опускається навколішки й
накриває руку в риштаку. Він відчуває, як сльози печуть йому очі, й силою
заганяє їх назад. Поплакати він зможе пізніше. Наразі сльози не
вписуються в ту історію, яку він мусить розповісти.
Копи — двоє молодих хлопців, які їздять соло — вилазять зі своїх машин.
Ходжес їх не знає.
— Офіцери! — гукає він.
— Мусимо попрохати вас очистити цю місцину, сер, — каже один з них, — але
якщо ви були цьому свідком… — Він показує рукою на палаючі рештки
«Тойоти», — я хочу, щоб ви залишалися поблизу, щоб хтось міг вас
допитати.
— Я не тільки це бачив, я мусив перебувати в цій машині. — Ходжес дістає
портмоне й розкриває, показуючи свою поліцейську ідентифікаційну картку, перекреслену червоним штампом ПЕНСІОНЕР. — Ще до минулої осені моїм
партнером був Піт Гантлі. Вам варто йому найближчим часом зателефонувати.
Другий з цих двох копів перепитує:
— То це була ваша машина, сер?
— Йо.
Перший коп каже:
— То хто ж тоді нею кермував?
23 with_books
Брейді приїздить додому задовго до полудня — з усіма своїми проблемами
вирішеними. На галявині садиби на протилежному боці вулиці стоїть старий
містер Бісон.
— Ти то чув, га?
— Чув що?
— Великий вибух десь у центрі міста. Там було багацько диму, але вже він
розвіявся.
— У мене радіо доволі гучно грало, — каже Брейді.
— Гадаю я, то ота стара фарбофабрика вибухнула, ось що я думаю. Я стукав
у двері твоїй матері, але, гадаю, вона, ма’ть, заснула. — Очі в нього
іскряться недосказаним: «Спить, як після маківки».
— Здогадуюсь, що так і є, — каже Брейді. Йому не подобається
