Містер Мерседес - Стівен Кінг
його лише мелькома, але, навіть попри сонячні відблиски, неможливо ні з
чим сплутати той ідіотський капелюх жирного екс-копа.
Брейді набирає номер.
— Я ж тобі казав, що ти не помітиш, як я підкрадатимусь. Хіба я тобі
цього не казав, засранцю?
Він натискає ВИКЛИК.
20
Тієї миті як Джейні тягнеться рукою ввімкнути радіо, починає дзвонити
мобільний телефон. Останній звук, який вона видає на землі — усім би так
щастило — це сміх. «От ідіот, — думає вона любовно, — пішов і знов забув
його тут». Вона тягнеться до бардачка. Лунає другий дзвінок.
Він звучить не з бардачка, він звучить десь з-за…
Нема жодного звуку, принаймні такого, що вона б його почула, тільки
миттєве відчуття, ніби якась потужна рука штовхає водійське сидіння. І
потім світ перетворюється на білість.
21
Нехай Холлі Джібні — знана також як Холлі Мимря — і має психічні
проблеми, але ні психотропні ліки, ані сигарети, які вона курить потай, не вповільнили її фізично. Щойно дядько Генрі б’є по гальмах, Холлі тієї
ж миті — в повітрі ще дрижить звук вибуху — вихоплюється з орендованого
«шеві».
Відразу ж за нею Ходжес біжить щосили. Різким болем прохромлює йому
груди, і він думає, що зараз з ним може трапитися інфаркт. Почасти він
навіть надіється на це, але біль щезає геть. Пішоходи поводяться так, як
вони завжди поводяться, коли якийсь акт насильства пробиває діру в світі, який вони сприймали як щось належне. Декотрі падають на тротуар, прикриваючи собі голови. Інші застигли на місці, наче статуї. Зупиняються
лише кілька машин; більшість різко набирають швидкість, моментально
зникаючи з поля зору. Одна з таких «субару» кольору грязі.
Поки Ходжес важко тупотить навздогін за психічно нестабільною кузиною
Джейні, в голові йому церемоніальним барабаном джунглів б’є останнє
послання від Містера Мерседеса: «Я збираюся тебе вбити. Ти не помітиш, як
я підкрадатимусь. Я збираюся тебе вбити. Ти не помітиш, як я
підкрадатимусь. Я збираюся тебе вбити. Ти не помітиш, як я
підкрадатимусь».
Він завертає за ріг, послизаючись на підошвах своїх рідко взуваних
костюмних туфель, і ледь не збиває Холлі, яка намертво вклякла з
похиленими плечима й сумочкою, що, погойдуючись, звисає в неї з руки.
Вона втупилася очима в те, що залишилося від Ходжесової «Тойоти». Вибухом
її кузов чисто зірвало з коліс, і тепер він скажено палахкотить серед
розсипу битого скла. За двадцять футів звідти лежить на боку заднє
сидіння, горить його пошматована оббивка. Якийсь чоловік нетвердою, п’яною ходою суне поперек вулиці, обхопивши себе за скривавлену голову.
Якась жінка сидить на бордюрі перед крамницею листівок і подарунків з
проваленою всередину вітриною, й одну божевільну мить він думає, що це
Джейні, але ця жінка в зеленій сукні, і в неї сиве волосся, і звісно ж, це не Джейні, це не може бути Джейні.
Він думає: «Це моя провина. Якби я скористався батьківським револьвером
два тижні тому, вона була б живою».
У ньому ще достатньо копа, щоб відсунути цю думку вбік (хоча та не
піддається легко). На її місце впливає шокована холодна ясність. Це не
його провина. Це вина того сучого сина, який підклав бомбу. Того самого
сучого сина, який ввігнався вкраденою машиною у натовп шукачів роботи
перед Міським Центром.
Ходжес бачить єдину чорну туфлю з високим підбором, що лежить у калюжі
крові, він бачить відірвану руку в тліючому рукаві, що лежить у риштаку, наче викинутий кимсь непотріб, і його мозок вмикається в роботу. Ось-ось
тут з’являться дядько Генрі й тітка Шарлотта, а це означає, що часу
небагато.
Він хапає за плечі Холлі й розвертає до себе. Бублична зачіска принцеси
Леї розсипається, волосся вільно висить вздовж щік. Її широко розплющені
очі дивлять просто крізь нього. Мозок Ходжеса — тепер уже холодніший, ніж
будь-коли — розуміє, що в такому стані вона йому не підмога. Він ляскає
її спершу по одній щоці, потім по другій. Не важкими ляпасами, але
достатніми, щоби в неї затріпотіли вії.
Люди верещать. Клаксони гудуть, у пари машин заходиться ревінням
протиугінна сигналізація. Він чує запахи бензину, горілої гуми, розплавленої пластмаси.
— Холлі. Холлі. Послухай мене.
Вона дивиться, але чи вона слухає? Цього він не знає, а часу нема.
— Я кохав її, але ти не смієш нікому про це казати. Ти не смієш нікому
казати про те, що я її кохав. Можливо, пізніше, але не тепер. Ти
розумієш?
Вона киває.
— Мені потрібен номер твого мобільного. І можливо, мені будеш потрібна
ти.
Його холодний розум сподівається, що цього не знадобиться, що будинок у
Цукрових Пригірках буде порожнім сьогодні після полудня, але йому не
віриться, що так буде. Мати й дядько Холлі змушені будуть звідти поїхати, принаймні на якийсь час, але Шарлотта не захоче, щоб її дочка їхала разом
з ним. Бо Холлі має психічні проблеми. Холлі вразлива. Ходжес загадується
— скільки в неї траплялося нервових зривів, і чи були спроби самогубства.
Ці думки падаючими зірками проносяться в його голові, ось щойно
зблиснула, і тут же погасла. У нього нема часу на вразливий психічний
стан Холлі.
— Коли твоя мати з дядьком поїдуть до поліцейського відділку, скажи їм, що тобі ніхто не потрібен, щоб залишався з тобою. Скажи їм, що тобі самій
буде добре. Ти зможеш це зробити?
Вона киває, хоча майже напевне не має поняття, що він зараз каже.
— Хтось тобі зателефонує. Це можу бути я, або це може бути один юнак на
ім’я Джером. Джером. Ти в змозі запам’ятати це ім’я?
Вона киває, потім відкриває сумочку й дістає чохол для окулярів.
«Нема з цього діла, — думає Ходжес. — Вікна світяться, але вдома нікого
нема». Проте він все одно мусить спробувати. Він хапає її за плечі.
— Холлі, я хочу впіймати парубка, який це зробив. Я хочу змусити його за
це заплатити. Ти мені допоможеш?
Вона киває. Жодного виразу на її обличчі.
— Тоді скажи це. Скажи, що ти мені допоможеш.
Вона мовчить. Натомість дістає з чохла окуляри й саджає їх собі на носа, немов нема на вулиці ніякого палаючого автомобіля і руки Джейні в
риштаку. Немов тут не кричать люди й звуку сирени, що наближається, теж
нема. Немов це просто звичайний день десь на пляжі.
Він її легко струшує.
— Мені потрібен номер твого мобільного.
Холлі киває на згоду, але
