Містер Мерседес - Стівен Кінг
25
Перетинаючи зацікавлені погляди й зводячи на ніц запитання, Ходжес іде
повз стійла приміщення Детективного відділу з кам’яним обличчям, яке
розпливається лише раз. Кессі Шін, з котрою він найчастіше працював у
парі, коли Піт був у відпустці, каже:
— Подивись-но на себе. Усе ще живий і бридкіший, ніж завше.
Ходжес усміхається:
— Кого я бачу! Невже це Кессі Шін, Ботоксна Королева?
Він піднімає руку, ніби захищаючись, коли вона хапає зі свого столу прес-
пап’є й жартома замахується. Усе це відчувається одночасно фальшивим і
реальним. Як ті жіночі бої у пополудневих телепередачах.
У коридорі, біля автоматів з наїдками й содовою, ряд стільців. На двох із
них сидять тітка Шарлотта й дядько Генрі. Холлі з ними нема, і Ходжес
інстинктивно торкається чохла для окулярів у себе в кишені штанів. Він
питає у дядька Генрі, чи покращало йому. Дядько Генрі каже, що так, і
дякує йому. Він повертається до тітки Шарлотти й питає, як вона
почувається.
— Зі мною все гаразд. От за Холлі я турбуюся. Гадаю, вона винить себе, бо
спричинилася до… ну, ви розумієте.
Ходжес розуміє. Спричинилася до того, що Джейні повела його машину.
Звичайно, Джейні у всякому випадку сиділа б у ній, але він сумнівається, що це змінило б почуття Холлі.
— Мені хотілося б, аби ви з нею побалакали. Ви пов’язані з нею якимсь
таким чином. — Її очі набирають неприємного блиску. — Так, як ви були
пов’язані з Джанель. Мабуть, маєте якийсь такий підхід.
— Я це зроблю, — каже Ходжес, і він таки зробить, але спершу з нею
побалакає Джером. Тобто, якщо номер на чохлі для окулярів дійсний.
Наскільки він розуміє, цей номер, за яким дзвонить дротовий телефон… де
саме? У Цинциннаті? У Клівленді?
— Я сподіваюся, від нас не вимагатимуть впізнання її? — мовить дядько
Генрі. В одній руці він тримає пластиковий стакан з кавою. Він її навіть
не торкався, і Ходжеса це не дивує. Кава в поліцейському відділку
славетна своєю гидотністю. — Як ми можемо? Її ж розірвало на шматочки.
— Не будь ідіотом, — втручається тітка Шарлотта. — Вони від нас цього не
вимагатимуть. Вони не можуть.
Ходжес каже:
— Якщо в неї коли-небудь знімали відбитки пальців — у більшості людей їх
знімали — цього буде достатньо. Вам можуть показати фотографії її одягу, або щось з особистих прикрас.
— Звідки нам знати її прикраси? — схлипує тітка Шарлотта. Якийсь коп, що
якраз точив собі воду, озирається на неї. — Я ледь помічала, в чому вона
була одягнена!
Ходжес здогадується, що вона склала ціну кожному шву, але не коментує.
— У них можуть матися інші запитання. — (Деякі з них про нього.) — Це не
забере багато часу.
Там є ліфт, але Ходжес обирає сходи. На майданчику поверхом нижче він
притуляється до стіни, очі заплющені, і робить півдюжини глибоких, тремтливих вдихів. Тепер уже приходять сльози. Він утирає їх рукавом.
Тітка Шарлотта виразила турботу щодо Холлі — турботу, яку поділяє й
Ходжес, — але жодної журби по своїй розірваній на шматочки племінниці.
Він здогадується, що найбільший інтерес тітки Шарлотти щодо Джейні зараз
стосується того, що трапиться з тими милими грошенятами, що їх
успадкувала Джейні від своєї сестри.
«Я сподіваюся, що вона заповіла їх якомусь, курва, шпиталю для собак», —
думає він.
Ходжес сідає із захеканим кректанням. Використовуючи одну зі сходинок як
імпровізований стіл він викладає туди чохол для окулярів, а потім — з
портмоне — пом’ятий блокнотний аркуш із двома рядами цифр на ньому.
26
— Алло? — голос слабкий, несміливий. — Алло, хто це?
— Мене звуть Джером Робінсон, мем. Білл Ходжес, здається, мусив вам
сказати, що я можу подзвонити.
Тиша.
— Мем? — Джером сидить з комп’ютером, стискаючи свій «Андроїд»[290] так, що ледь його корпус не тріскається. — Міс Джібні?
— Я тут. — Це звучить мало не зітханням. — Він сказав, що хоче впіймати
людину, яка вбила мою кузину. Там був жахливий вибух.
— Я знаю, — каже Джером. Далі по коридору Барб тисячний раз починає
крутити новий диск «Довколишніх». Він називається «Поцілунки на
півдорозі». Він поки що не довів Джерома до оскаженіння, але з кожним
новим програванням оскаженіння стає чимраз ближчим.
Тим часом жінка на тому боці лінії почала плакати.
— Мем? Міс Джібні? Я дуже співчуваю вашій втраті.
— Я її майже зовсім не знала, але вона була моєю кузиною, і вона була
доброю до мене. І містер Ходжес також. Ви знаєте, що він у мене спитав?
— Ні, аж ніяк.
— Чи я поснідала. Хіба це не уважність?
— Так, так, я певен, — каже Джером. Він усе ще не може повірити, що
жвава, життєрадісна леді, з якою він вечеряв, тепер мертва. Він пам’ятає, як іскрилися в неї очі, коли вона сміялася, і як вона передражнювала
манеру Білла промовляти оте його «йо». А тепер він на телефоні з жінкою, якої ніколи не бачив, дуже дивною жінкою, судячи з того, що він чує.
Розмова з нею вчувається, як розряджання якоїсь бомби. — Мем, Білл просив
мене приїхати туди.
— Він приїде з вами?
— Саме зараз він не може. Зараз він зайнятий іншими справами.
Знову якийсь час тиша, а потім, голосом таким тихим й несміливим, що він
його ледь дочуває, Холлі питає:
— А ви безпечні? Тому що мене дуже тривожать люди, розумієте. Дуже
тривожать.
— Так, мем, я безпечний.
— Я хочу допомогти містеру Ходжесу. Я хочу допомогти впіймати того
чоловіка, який це зробив. Він, мабуть, божевільний, як ви гадаєте?
— Так, — каже Джером. Далі по коридору починається наступна пісня і дві
малі дівчинки — Барбара та її подружка Хільда — видають радісне верещання
майже такої висоти, що може потрощитися скло. Він думає про три чи чотири
тисячі таких Барбар і Хільд, які завтра ввечері верещатимуть в унісон, і
дякує Богові, що цей обов’язок перебрала на себе його мати.
— Ви могли б приїхати, але я не знаю, як впустити вас досередини, — каже
вона. — Мій дядько Генрі, коли йшов звідси, ввімкнув охоронну
сигналізацію, а я не знаю коду. Я думаю, ворота він теж замкнув.
— У мене з усім цим порядок, — каже Джером.
— Коли ви приїдете?
—
