Містер Мерседес - Стівен Кінг
— У цьому місті, мабуть, брульйон комп’ютерників, — каже вона.
Нема такої кількості їх і зблизька, але все ж таки багато. Він це знає, і
Ходжес це також знає, бо сам Джером йому про це й розказував.
30
Ходжес уважно вислуховує все, що мається для нього в Джерома. Йому
приємно, що Джером похвалив Холлі (і сподівається, що Холлі також це
приємно, якщо вона зараз слухає), але він гірко розчарований тим, що не
знайшлося напрямку до того комп’ютерного шахрая, який попрацював з
машиною Олівії. Джером вважає, це тому, що Олівія викинула геть візитну
картку того комп’ютерного шахрая. Ходжес, чий розум натренований на
підозріливість, думає, що Містер Мерседес сам, гад, заопікувався тим, щоб
в Олівії не збереглося його картки. Хоча яким чином? Хіба ви не попросите
картку в хлопця, якщо він добре зробив свою роботу? І триматимете її під
рукою? Хіба що тільки…
Він просить Джерома дати йому Холлі.
— Алло? — так слабенько, що йому доводиться напружуватися, щоб її почути.
— Холлі, а в комп’тері Олівії є адресна книжка?
— Одну хвилиночку. — Він чує неголосне клацання. Коли вона знову бере
слухавку, голос у неї зачудований. — Нема.
— Це вам здається дивним?
— Типу того, йо.
— А міг той парбуок, котрий присадив їй тих звукових привидів, стерти її
адресну книжку?
— Ох, звісно. Легко. Я приймаю свої пігулки, містере Ходжес.
— Це чудово, Холлі. А ви можете сказати, чи часто Олівія користувалася
своїм комп’ютером?
— Звичайно.
— Дайте, я поговорю з Джеромом, поки ви це з’ясовуєте.
Джером бере слухавку й каже, що йому жаль, що вони не зуміли нічого
більше знайти.
— Ні, ні, ви зробили чудову роботу. Коли ти рився в її столі, тобі не
траплялося матеріальної адресної книжки?
— Та ні. Але чимало людей тепер ними більше не користуються… усі свої
контакти вони тримають у комп’ютерах і в телефонах. Ви ж це знаєте, правда?
Ходжес гадає, що він мусив би це знати, але світ у ці дні рухається
занадто швидко для нього. Він навіть не знає, як запрограмувати свій
цифровий відеорекордер.
— Почекайте, Холлі хоче вам знову щось сказати.
— Ви з Холлі там доволі добре порозумілися, еге ж?
— Нам класно. Передаю їй слухавку.
— Тут в Олівії купа різних програм з улюблених сайтів, — каже Холлі. —
Вона часто заходила на «Гулу» і «Хаффпо»[296]. А її пошукова історія…
мені здається, що вона проводила в інтренеті часу навіть більше за мене, а я сиджу в мережі дуже багато.
— Холлі, чому людина, яка насправді дуже залежить від свого комп’тера, не
має під рукою картки сервісної служби?
— Тому що той чоловік прокрався сюди й забрав її, після того як вона
померла, — відразу ж відповідає Холлі.
— Можливо, але подумайте про ризик — особливо, коли за районом невсипущим
оком наглядає служба безпеки. Він мусив би знати код воріт, код охоронної
сигналізації… та навіть і тоді він мусив би мати ключа… — Ходжес
затинається.
— Містере Ходжес? Ви ще там?
— Так. І давайте уже, називайте мене Біллом.
Але вона не хоче. Можливо, не може.
— Містере Ходжес, а він майстерний злочинець? Як Джеймс Бонд?
— Я думаю, просто божевільний.
А оскільки він божевільний, ризик може не мати для нього значення.
Згадати лишень ризик, якому він себе піддавав біля Міського Центру, коли
проорав машиною крізь натовп людей.
І все одно щось тут здається неправильним.
— Дай мені знову Джерома, будь ласка.
Вона передає слухавку, і Ходжес каже хлопцю, що вже час забиратися
звідти, бо повернуться тітка Шарлотта з дядьком Генрі та зловлять його з
Холлі за комп’ютерними залицяннями.
— А що ви збираєтеся робити, Білле?
Ходжес дивиться крізь вікно на вулицю, де присмерк вже почав поглибшувати
кольори дня. Уже наближається сьома година.
— Переспати з цим, — каже він.
31
Перш ніж піти до ліжка Ходжес проводить чотири години перед телевізором, дивлячись передачі, які цілком легко впливають йому в очі, але
розпорошуються на ніщо, не встигаючи досягнути його мозку. Він
намагається не думати ні про що, бо так прочиняються ті двері, крізь які
може увійти правильна ідея. Правильна ідея завжди приходить як результат
правильного зв’язку, а тут мається якийсь зв’язок, що його лише треба
вловити; він відчуває це. Можливо, навіть більше, ніж один. Він не пускає
Джейні до своїх думок. Пізніше — так, але наразі все, що вона може
зробити, це заклинити йому шестерні.
Комп’ютер Олівії Трелоні — це ключ до цієї справи. До нього було
присаджено «голоси привидів», і найпершим підозрюваним у цьому є той, хто
обслуговував її комп’ютер. То чому ж у неї не було його картки? Він міг
стерти її адресну книжку звіддаля — і Ходжес упевнений, що він так і
зробив, — але чи вдирався він до неї в будинок, щоби вкрасти ту свою
йобану візитну картку, після того як вона померла?
Він отримує дзвінок від газетного репортера. Потім телефонує якийсь
парубок з «Шостого каналу». Після третього дзвінка когось із преси Ходжес
вимикає телефон. Він не знає, хто здав номер його мобільного, але
сподівається, що тій особі бодай добре заплатили за цю інформацію.
Дещо інше продовжує надходити до його мозку, дещо таке, що не має
стосунку ні до чого: «Вона вважає, що вони походжають серед нас».
Додатковий перегляд своїх нотаток дозволяє йому ткнути пальцем в ім’я
того, хто це йому був сказав: містер Бовфінгер, письменник, що придумує
тексти для вітальних листівок. Вони з Бовфінгером сиділи тоді у
шезлонгах, і Ходжес згадує, яким він був вдячним за тінь. Це було тоді, коли він ходив зі своїм опитуванням, шукаючи когось, хто міг бачити
якийсь підозрілий автомобіль на їхній вулиці.
«Вона вважає, що вони ходять серед нас».
Бовфінгер казав це про місіс Мельбурн, яка живе навпроти нього. Місіс
Мельбурн, яка належить до якоїсь організації фанатів НЛО, що називається
НКРАФ — Національний комітет з розслідування атмосферних феноменів.
Ходжес вирішує, що це просто один із тих відголосків, на кшталт уривка з
поп-пісні, який починає знічев’я звучати у перевтомленому мозку. Він
роздягається і йде до ліжка, і приходить Джейні, Джейні, яка морщить носа
й каже «йо», і вперше з часів свого дитинства він плаче, аж поки не
засинає у сльозах.
Він прокидається перед світанком четверга, іде відлити,
