Містер Мерседес - Стівен Кінг
найкращих сусідів полягає в тому, щоб не мати жодних сусідів.
— Мушу йти, містере Бісон.
— Передавай своїй мамі моє вітання.
Він відмикає двері, заходить досередини й замикає їх за собою.
Принюхується. Нічого. Чи… можливо, не зовсім нічого. Можливо, найтонший
повив чогось неприємного, як запах курячих кісток, що залежалися кілька
зайвих днів у сміттєвому пакеті під мийкою.
Брейді піднімається до її спальні. Він відгортає покривало, відкриваючи
її бліде обличчя й блискучі пильні очі. Вони його тепер не надто
бентежать, ну то й що, як той зануда містер Бісон ткне свого носа? Брейді
потрібно лише ще кілька днів потримати все вкупі, а отже нахер того
містера Бісона. Та й ці її пильні очі теж нахер. Він її не вбивав; вона
сама себе вбила. Як мусив би себе вбити той жирний екс-коп, ну то й що з
того, що він цього не зробив? Однаково він тепер мертвий, а отже нахер
також і жирного екс-копа. Цей Дет тепер став повним Пенсом. Спочивайте з
миром, детективе Ходжес.
— Я це зробив, мамо, — мовить він. — Утнув ту штуку. І ти допомагала.
Тільки у мене в голові, проте…
Тільки він не цілком у цьому впевнений. Може, то дійсно мама нагадала
йому знову замкнути двері машини жирного екс-копа. Сам він про це зовсім
не подумав.
— У всякому разі, дякую, — незграбно закінчує він. — Дякую, як би там не
було. І мені жаль, що ти мертва.
Ті очі пильно вдивляються в нього.
Він тягнеться до неї рукою — нерішуче — і пробує пучками пальців закрити
їй очі, як то люди інколи роблять у кіно. Це діє кілька секунд, а потім
повіки, наче старі, втомлені жалюзі, знову підкочуються вгору й пильний
блиск очей відновлюється. Погляд: «ти-вбив-мене-хлопчику-мій-медовий».
Це такий величезний облом, і Брейді знову натягує покривало їй на
обличчя. Він спускається донизу та вмикає телевізор, думаючи, що
принаймні бодай один з місцевих каналів мусить вести трансляцію з місця
події, але на жодному цього нема. Це так дратує.
Вони не здатні впізнати бомбу в машині, коли та вибухає просто перед їх
обличчями? Вочевидь, ні. Вочевидь, приготування Рейчел Рей її улюбленого
м’ясного рулету для них важливіше.[284]
Він вимикає цей ідіотський ящик і поспішає до командно-контрольного
центру, промовляючи «хаос», щоб увімкнути свої комп’ютери, та «пітьма», щоб зупинити самовбивчу програму. Він трішечки пританцьовує в стилі
«шафл», здіймаючи руки над головою й наспівуючи «Дінь-дон, відьма
мертва», тільки замінюючи «відьму» на «копа»[285]. Він гадає, що від
цього йому покращає, але покращення не настає. Між довгим носом містера
Бісона й пильними очима його матері добре самовідчуття Брейді — відчуття, що він «добився», відчуття, що він «заслужив» — десь пропало.
Та байдуже. Наближається час того концерту, і він мусить бути готовим до
нього. Він сідає до довгого робочого столу. Підшипникові кульки, які були
в його самогубчому жилеті, тепер лежать у трьох великих майонезних
банках. Поряд з ними коробка харчових пакетів «Ґлед» галонової місткості.
Він починає їх заповнювати (але не вщерть) металевими кульками. Ця робота
заспокоює Брейді, і до нього повертається гарний настрій. А тоді, якраз
коли він уже закінчує, реве пароплавний гудок.
Брейді підводить голову й нахмурюється. Це спеціальний сигнал, який він
запрограмував у свій Номер Три. Він звучить, коли на сайті «Блакитна
Парасолька» з’являється повідомлення для нього, але ж це неможливо. Єдина
особа, з якою він спілкувався через «Блакитну Парасольку» — це Керміт
Вільям Ходжес, він же жирний екс-коп, він же тепер уже назавжди Дет-
Мертв.
Загрібаючи ступнями, Брейді підкочується на своєму офісному кріслі та
втуплюється очима в Номер Три. На іконці «Блакитної Парасольки» в
маленькому червоному колі красується цифра 1. Він клацає на ній. З
вибалушеними очима й роззявленим ротом він бачить позначку на екрані: kermitfrog19 бажає з вами балакати!
Чи бажаєте ви балакати з kermitfrog19?
ТАК/НІ
Брейді хотілося б вірити, що це повідомлення було послано минулого вечора
або сьогодні вранці, до того як Ходжес і його бімбо-блонда вийшли з дому, але він не може. Він же щойно лише почув, як воно надійшло.
Збираючи всю свою хоробрість — бо це набагато лячніше, ніж дивитися у
мертві очі матері, — він клацає ТАК і читає.
Скучив за мною.
А тобі варто пам’ятати дещо, засранцю: я — як твоє бокове люстерко. Ти ж
знаєш, ВСІ РЕЧІ БЛИЖЧЕ, АНІЖ ЗДАЮТЬСЯ.
Я знаю, як ти вдерся в її «мерседес», і валет-ключ там ні до чого. Але ж
ти повірив мені тоді, хіба не так? Авжеж, повірив. Тому що ти просто
тупий гівнюк.
Я маю список усіх інших машин, які ти обікрав від 2007 року до 2009-го.
Я маю й іншу інформацію, якою зараз поки що не бажаю ділитися, але є
дещо, чим я поділюся: ти не КРУТИЙ, а КРУТІЙ.
Чому я тобі все це розказую? Тому що я більше не збираюся тебе впіймати й
передати копам. Навіщо б мені це робити? Я ж більше не коп.
Я збираюся тебе вбити.
Скоро побачимося, матусин синку.
Навіть у своєму шоці й невірі Брейді повсякчас повертається очима саме на
останній рядок.
Він іде до комори на ногах, що немов диби. Щойно опинившись усередині, за
зачиненими дверима, він кричить і гатить кулаками по полицях. Замість
сімейного собаки тих ніґґерів він примудрився вбити власну матір. То було
погано. Тепер він примудрився вбити в коповій машині когось іншого, а це
ще гірше. Імовірно, там була його білява сука. Білява сука в капелюсі
Дет-Пенса, яка одягла його на себе з якоїсь химерної причини, що її могла
б зрозуміти тільки якась інша білява сука.
В одному він тільки впевнений: цей будинок більше не безпечне місце.
Ходжес, можливо, блефує, кажучи, що він уже десь близько, але можливо, й
ні. Він знає про Річ Другу. Він знає про крадіжки з машин. Він каже, що
знає й щось іще. І оце…
«Скоро побачимося, матусин синку».
Йому треба забиратися звідси. І то скоріше. Втім, спершу треба дещо
зробити.
Брейді знову повертається нагору, в спальню матері, ледь поглянувши на
фігуру під покривалом. Він іде до її ванної кімнати й риється в шухлядках
з її косметикою й причандаллям, поки не знаходить «Леді Шик»[286]. Після
того він береться до роботи.
24
Ходжес знову в кімнаті для допитів
