Червоний Дракон - Томас Харріс
– Вам призначено зустріч?
Доларгайд кивнув:
– Відділ дослідження, міс Гарпер.
– Розпишіться в журналі, будь ласка.
Охоронець запропонував йому ручку, та Доларгайд тримав напоготові свою. Підписався він як «Пол Крейн».
Охоронець набрав п’ятий поверх за внутрішнім номером. Поки охоронець підтверджував візит, Доларгайд повернувся спиною до столу й узявся вивчати «Стародавні гуляння» Роберта Блюма над входом. Краєм ока він побачив у вестибюлі ще одного охоронця. Так, це той, що з пістолетом.
– На тому кінці вестибюлю повз крамницю, біля головних ліфтів, буде лава, – сказав охоронець за столом. – Зачекаєте там. Міс Гарпер за вами спуститься.
Він подав Доларгайду біло-рожевий пластиковий бейдж.
– Ви не проти, якщо я лишу тут гітару?
– Я за нею нагляну.
З вимкненим світлом музей мав геть інший вигляд. Між великими скляними вітринами панували сутінки.
Доларгайд чекав на лаві три хвилини, коли на ліфті для відвідувачів спустилася міс Гарпер.
– Містере Крейн? Я Пола Гарпер.
Вона виявилася молодшою, ніж він уявляв під час розмови, коли зателефонував їй із Сент-Луїса. Розважлива на вигляд жінка, дуже гарненька. Свою спідницю й блузку вона носила, мов уніформу.
– Ви телефонували з приводу акварелі Блейка, – сказала вона. – Ходімо нагору, і я вам її покажу. Поїдемо на службовому ліфті… сюди.
Вона повела його повз темну сувенірну крамницю й через маленьку кімнату, заставлену примітивною зброєю. Він швидко роззирався, щоб орієнтуватися в будівлі. У кутку Зали двох Америк був коридор, що вів до невеликого ліфта.
Міс Гарпер натиснула кнопку. Обхопила себе за лікті й стала чекати. Погляд чистих синіх очей упав на перепустку, білу картку з рожевими символами, що її Доларгайд пристебнув на лацкан піджака.
– Вам дали перепустку на шостий поверх, – сказала вона. – То нічого – на п’ятому сьогодні все одно нема охоронців. Яка тема у вашого дослідження?
До цього часу Доларгайд протягнув на усмішках і кивках.
– Баттс, – відповів він.
– Томас Баттс?
Він кивнув.
– Я небагато про нього читала. Його згадують лише у виносках як Блейкового патрона. Цікава тема?
– Я щойно розпочав. Доведеться їхати в Англію.
– Здається, в Національній галереї є дві акварелі, що він написав для Баттса. Ви вже бачили?
– Ще ні.
– Їм краще заздалегідь написати.
Доларгайд кивнув. Прийшов ліфт.
П’ятий поверх. У тілі трохи поколювало, хоч у руках і ногах було достатньо крові. Скоро лишиться тільки один вибір – так або ні. Якщо все піде шкереберть, то живим він не дасться.
Жінка повела його коридором американських портретистів. Цим шляхом він іще не ходив. Але міг визначити, де перебуває. Усе гаразд.
Але в тому коридорі на нього дещо чекало, і коли він те побачив, то прикипів до місця.
Пола Гарпер відчула, що за нею ніхто не йде, й озирнулася.
Доларгайд нерухомо стояв перед нішею в стіні портретів.
Вона повернулася до нього й побачила, на що він дивиться.
– Це один із портретів Ґілберта Стюарта, Джордж Вашингтон, – сказала вона.
А от і ні.
– На доларовій банкноті схоже зображення. Його називають Лансдаунівським портретом, бо Стюарт написав його для маркіза Лансдауна на знак подяки за підтримку Американської революції… З вами все гаразд, містере Крейн?
Доларгайд зблід. Ця картина була гіршою за будь-які банкноти, що він узагалі бачив. З полотна в рамі на нього витріщався Вашингтон із навислими повіками й поганими вставними зубами. Господи, він так схожий на бабусю. Доларгайд відчув себе малим хлопчиком із гумовим ножиком.
– Містере Крейн, з вами все добре?
Відповідай, або все пропало. Перебори. Господи Боже, чоловіче, як до-о-о-обре. ТИ НАЙБРУДНІШИЙ… Ні.
Скажи щось.
– Я п’ю кобальт123, – мовив він.
– Не хочете посидіти кілька хвилин?
Від цього чоловіка дійсно віддавало слабким хімічним запахом.
– Ні. Йдіть. Я за вами.
І ти, бабусю, мені не завадиш. Хай тобі трясця, я б тебе вбив, якби ти вже не померла. Уже померла. Уже померла. Бабуся вже померла! Мертва зараз, мертва навіки. Господи Боже, чоловіче, як до-о-о-обре.
Але інший ще не помер, і Доларгайд це знав.
Крізь гущу страху він пішов за міс Гарпер.
Вони ступили крізь двостулкові двері до відділу дослідження й зберігання картин. Доларгайд хутко роззирнувся. Довга, тиха кімната з гарним освітленням і крутними стелажами із запнутими картинами. Уздовж стіни – ряд невеликих офісних кабінок. Двері дальньої кабінки були прочинені, крізь них лунало клацання друкарської машинки.
Інших людей, окрім Поли Гарпер, він не помітив.
Жінка привела його до високого робочого столу й принесла стілець.
– Зачекайте тут. Зараз я винесу вам картину.
Вона зникла за стелажами.
Доларгайд розстебнув ґудзик на животі.
Міс Гарпер уже поверталася. У руках вона несла пласку чорну коробку, не більшу за портфель. Картина була там. Як їй вистачало сил її нести? Доларгайд ніколи не мислив про неї як про щось пласке. Він бачив виміри в каталогах – 17 ⅛ на 13 ½ дюйма124, – але не звертав уваги. Очікував, що полотно буде величезним. Але картина виявилася маленькою. Маленька картина, тут, у тихій кімнаті. Він ніколи до цього не усвідомлював, скільки сил Дракон черпав із того старого будинку в саду.
Міс Гарпер щось говорила:
– …доводиться тримати в цій коробці Соландера125, бо від сонця фарби тьмяніють. Тому ми нечасто виставляємо картину на загал.
Вона поклала кейс на стіл і відгорнула краї. Шерхіт біля двостулкових дверей.
– Перепрошую, я маю відчинити двері Джуліо.
Вона загорнула краї теки й понесла її з собою до скляних дверей. За ними чекав чоловік із тачкою на колесах. Міс Гарпер притримала двері, поки він його вкотив.
– Отут, окей?
– Так, дякую, Джуліо.
Чоловік вийшов.
Міс Гарпер повернулася до столу зі своєю коробкою Соландера.
– Вибачте, містере Крейн. Джуліо сьогодні витирає пил і зачищає кілька потьмянілих рам.
Вона розкрила коробку й дістала з неї білу картонну теку.
– Як ви розумієте, торкатися картини вам заборонено. Я сама її покажу – такі правила. Окей?
Доларгайд кивнув. Він був не в змозі говорити.
Вона розгорнула теку й прибрала пластиковий аркуш із м’якою прокладкою.
Ось вона – «Великий червоний дракон і Жінка, зодягнена в сонце». Дракон-чоловік лютує над жінкою, що розпростерлась біля його ніг і благає, заплутавшись у звою хвоста.
Маленька картина, так, проте яка сильна. Приголомшлива. Найкращі
