Червоний Дракон - Томас Харріс

На горішньому поверсі будинку Дракон чекав на картинах, які Доларгайд власноруч завів у рамки. Дракон чекав у незліченних альбомах репродукцій і в журналах, відроджувався щоразу, як фотограф… що робив?

Доларгайд подумки чув потужний голос Дракона, який лаяв Ребу. Спочатку він її вилає, а потім укусить. Доларгайда він також вилає, нагадає, що він – ніщо.

– Не роби цього. Не… роби цього, – мова Доларгайда відлунювала від кахлів.

Він прислухався до свого голосу, до голосу Френсіса Доларгайда, до голосу, який Реба так легко розуміла, до власного голосу. Він усе своє життя його соромився, промовляв ним злі, образливі слова до інших людей.

Та він ніколи не чув, аби голос Френсіса Доларгайда лаяв його самого.

– Не роби цього.

Голос, який він зараз чув, ніколи, жодного разу його не лаяв. Він промовив лайку Дракона. Від цього спогаду стало соромно.

Він, мабуть, не гідний називатися чоловіком – ось що подумав Доларгайд. Він зрозумів, що ніколи не замислювався над цим питанням, і тепер йому стало цікаво.

Він мав єдиний клапоть гордості, що дала йому Реба Макклейн. І цей клапоть свідчив, що помирати в цій ванній – кінець жалюгідний.

То як інакше? Який ще існує вихід?

Вихід був, і коли Доларгайд до нього додумався, то зрозумів, що це – святотатство. Але вихід.

Він крокував мотельним номером, крокував між ліжками й від дверей до вікна. І, крокуючи, вправлявся в мовленні. Слова вдавалися, коли він робив глибокі вдихи між реченнями й не поспішав.

Між нападами страху він дуже добре розмовляв. Останній напад був дуже сильним, він навіть почав блювати. Потім мав прийти спокій. Доларгайд чекав, і коли спокій настав, то поспішив до телефону й замовив дзвінок до Брукліна.

В автобус, що стояв на паркінгу мотелю, сідав оркестр середніх класів школи. Діти бачили, як до них наближається Доларгайд. Аби дістатися фургона, йому довелося пройти крізь натовп дітлахів.

Товстий круглолиций хлопець із покрученим плечовим ременем нахмурив брови, випнув груди й почав вигравати біцепсами вслід Доларгайду. Двійко дівчаток загиготіли. Навздогін із заднього вікна автобуса заревла туба, проте Доларгайд так і не почув сміх за своєю спиною.

Через двадцять хвилин він зупинив фургон на алеї за триста ярдів120 від бабусиного будинку.

Він протер від поту обличчя, три чи чотири рази глибоко вдихнув. Затиснув у лівій руці ключі від дому, правою вхопився за кермо.

З носа вирвався високий тужливий звук. І знову, вже голосніше. І голосніше, і голосніше. Уперед.

Фургон рвонув алеєю, і з-під задніх коліс вилетів гравій. Будинок стрибав у вітровому склі, все більший і більший. Фургон боком ковзнув у подвірʼя, і Доларгайд прожогом понісся від автівки.

Ось він усередині, не позирає ані праворуч, ані ліворуч, тупотить сходами в підвал, бореться із замком на скрині, позирає на свої ключі.

Ключі від скрині – нагорі. Доларгайд не лишив собі часу на роздуми. Він став гудіти носом, так високо й голосно, аби заглушити думку, потопити в ньому голоси, бігом здираючись сходами на верхній поверх.

Тепер – до письмового столу, ритися в шухлядах у пошуках ключів, не дивитися на картину з Драконом, що висить у ногах ліжка.

– ЩО ТИ РОБИШ?

Де ж ключі, де ж ключі?

– ЩО ТИ РОБИШ? ЗУПИНИСЬ. У ЖИТТІ НЕ БАЧИВ ТАКОЇ БРУДНОЇ, БРИДКОЇ ДИТИНИ. ЗУПИНИСЬ.

Руки вповільнилися.

– ПОГЛЯНЬ… ПОГЛЯНЬ НА МЕНЕ.

Він ухопився за край письмового столу, намагаючись не озиратися на стіну. Болісно закочував очі, коли голова сама мимоволі почала обертатися.

– ЩО ТИ РОБИШ?

– нічого.

Дзвонив телефон, дзвонив телефон, дзвонив телефон. Він узяв слухавку, стоячи спиною до картини.

– Алло, Ді, як справи?

Це Реба Макклейн. Доларгайд прокашлявся.

– Окей, – майже нечутний шепіт.

– Я намагалася до тебе додзвонитись. У тебе в офісі сказали, що ти захворів – голос у тебе жахливий.

– Поговори зі мною.

– Звісно, що я поговорю з тобою. Чого б іще я тобі телефонувала? Що сталося?

– Грип, – відповів він.

– Ти підеш до лікаря? Алло? Я питаю, чи підеш ти до лікаря?

– Говори гучніше.

Він копався в одній шухляді, потім – у наступній.

– Що там, поганий зв’язок? Ді, хворіти на самоті не варто.

– СКАЖИ ЇЙ, ЩОБ ПРИЇЖДЖАЛА ВВЕЧЕРІ, І ПОДБАЙ ПРО НЕЇ.

Доларгайд ледве встиг затулити слухавку.

– Господи, що це було? Біля тебе хтось є?

– Це радіо, я випадково натиснув кнопку.

– Слухай, Ді, хочеш, я когось до тебе відправлю? Голос у тебе не дуже. Я сама приїду. Попрошу Маршу, вона привезе мене під час ланчу.

– Ні.

Ключі лежали в шухляді під скрученим ременем. Ось він їх знайшов. Позадкував у коридор разом із телефоном.

– Зі мною все гаразд. Побачимось пізніше.

«С» мало його не потопили. Він побіг униз сходами. Телефонний дріт вирвався зі стіни, й апарат покотився сходами за Доларгайдом.

Дикий, несамовитий крик.

– ІДИ СЮДИ, ПИЗДОРОТЕ.

Униз, до підвалу. У скрині, що стояла біля ящика з динамітом, зберігалася маленька валіза, напхана кредитками, готівкою і водійськими правами на різні імена, а ще – пістолет, ніж і поліцейський кийок.

Він схопив валізу й побіг на перший поверх, перестрибуючи через сходинки, готуючись дати відсіч, якщо ними вже спускається Дракон. Далі – у фургон і чимшвидше їхати геть, виляючи заднім бампером по алеї.

На автостраді він стишив хід і звернув на узбіччя, аби вивергнути з себе жовч. Страх трохи послабився.

Він рушив на дозволеній швидкості і вмикав сигнали задовго до поворотів, обережно прямуючи до аеропорту.

39

Доларгайд розплатився з таксистом перед багатоквартирним будинком на бульварі Істерн-парквей, за два квартали від Бруклінського музею. Решту шляху він подолав пішки. Повз нього тюпали бігуни, що прямували в Проспект-парк.

Зупинившись на острівці безпеки біля станції підземки IRT121, він добре роздивився будівлю в неогрецькому стилі. До цього він ніколи не бачив Бруклінського музею, хоч і прочитав по ньому путівник – замовив книжку, коли вперше помітив дрібний напис «Бруклінський музей» під фотографією «Великого червоного дракона і Жінки, зодягненої в сонце».

Понад входом були викарбувані імена великих мислителів від Конфуція до Демосфена. Велична будівля з ботанічними садами довкола – підхоже помешкання для Дракона.

Попід вулицею гуркотіло метро, лоскотало Доларгайду стопи. Крізь ґратки повіяло важким духом, який змішався із запахом фарби у вусах.

До закриття лишалася всього година. Він перейшов вулицю й рушив усередину. Гардеробниця прийняла в нього валізу.

– Завтра гардероб працюватиме? –