Червоний Дракон - Томас Харріс

Томас Гарріс

Червоний Дракон

Найкращий масовий роман в Америці з часів «Хрещеного батька».

Стівен Кінг

Моторошний, напружений, добре скомпонований психологічний трилер.

Saturday Review

Невідпорний… Приголомшливий трилер… Читачам варто пристебнутися й наготуватися до довгої безсонної ночі, бо вже з перших сторінок… Гарріс вас не відпускатиме.

Publishers Weekly

Найжаскіша книжка цього сезону.

The Washington Post Book World

Без сумніву – детективний роман року.

Newsday

«Червоний Дракон» – саме той двигун, що змушує серце битися частіше. Страх заповнюватиме кожну клітинку вашого тіла.

The New York Times Book Review

Страхітливий, натуралістичний, захопливий трилер… дивовижно надривний.

The Cleveland Plain Dealer

Увага! Якщо ви схильні до кошмарів – не читайте цю книжку!

Colorado Springs Sun

Хочете знепритомніти від страху? Хочете, щоб у вас волосся стало дибки? Хочете прочитати незабутній трилер, де порівну саспенсу й горору?

New York Daily News

Людина бачить тільки те, що помічає, а помічає вона лише те, що вже присутнє в її свідомості.

Альфонс Бертильйон

…Є серце в Милості Людське,

і в Жалості людське лице,

Любов – подоба божества,

а Мир – вбрання людське.

Вільям Блейк, «Пісні невинності» (Божественний образ)

Є Серце в Лютості Людське,

і в Заздрості Людське Лице,

Страх – то Подоба Божества,

Прихованість – Вбрання Людське.

Вбрання Людське – Залізо куте,

Подоба – Кузня то гаряча,

Людське Лице – то Піч закрита,

а Серце – ненаситна Паща.

Вільям Блейк, «Пісні досвіду»1 (Божественний образ)

Передмова до фатальної бесіди

Хочу розповісти вам про умови, за яких я вперше зустрівся з Ганнібалом Лектером, доктором медицини2.

Восени 1979 року через хворобу в родині я повернувся додому, у Дельту Міссісіпі3, і прожив там півтора року. Тоді я працював над «Червоним Драконом». Один сусіда із селища Річ ласкаво дозволив мені скористатися своїм прохідним будиночком4, що стояв посеред величезного поля бавовни, тож там я й писав, здебільшого ночами.

Коли пишеш роман, то починаєш із того, що зміг побачити, а вже потім додаєш усе те, що сталося до і після. Тут, у селищі Річ, штат Міссісіпі, працюючи за складних обставин, я побачив слідчого Вілла Ґрема – в оселі вбитої сім’ї, у будинку, де вони всі загинули, він сидів і переглядав домашнє відео мертвої родини. Тоді я ще не знав, хто скоїв злочин. І я прагнув дізнатися, прагнув побачити, що сталося до і після. У темряві разом із Віллом я пройшовся будинком, місцем злочину, і побачив не більше й не менше, ніж сам слідчий.

Інколи вночі я лишав у своїй хатинці світло та виходив гуляти широкими полями. І коли я позирав на хатинку звіддаля, вона скидалася на човен посеред моря, а навколо мене розлягалася безкрая ніч Дельти.

Невдовзі я познайомився з напівдикими собаками, що вільно блукали полями цілою зграєю, чи, радше сказати, шворою. Деякі час від часу та за неявною домовленістю харчувалися в родинах, що працювали на фермах, але здебільшого псам доводилося добувати харч самотужки. Коли прийшла сувора зима, а земля висохла й замерзла, я почав давати їм собачий корм, і скоро вони вже споживали по п’ятдесят фунтів5 того корму на тиждень. Ходили за мною по всіх усюдах – велика різномаста компанія: високі гавкуни, коротуни, відносно дружні пси й здоровенні грубі собацюри, які не дозволяли себе чіпати. Уночі вони гуляли зі мною полями, і коли я їх не бачив, то обов’язково чув, як усі вони дихають навколо мене, хекають поблизу в темряві. Поки я працював у хатинці, вони чекали на ґанку, а як сходив повний місяць – затягали пісню. Бувало, я стояв спантеличений у широкому полі серед глухої ночі, з усіх боків мене оточувало дихання, зір туманився після настільної лампи – і я намагався побачити, що ж сталося на тому місці злочину. І єдине, що бачили мої стуманілі очі, – неясні обриси, міражі й блиск нелюдської сітківки, що раз у раз відбивала місячне світло. Сумнівів не було – щось таки сталося. Ви маєте розуміти: коли письменник пише роман, то він нічого не вигадує. Усі події вже відбулися, їх просто треба відшукати.

Віллу Ґрему треба було з кимось порадитися, йому була потрібна допомога, і він про це знав. Він знав, куди йому належить піти, ще задовго до того, як дозволив собі про це подумати. А я знав, що під час минулого розслідування Ґрема було серйозно поранено. Знав, що йому страх як не хочеться звертатися до того радника – найкращого з усіх. У той час на мене самого щодня тиснули болючі спогади, і, працюючи вечорами, я співчував Ґрему.

Отож, із певними побоюваннями я пішов за Віллом до Балтиморської лікарні для психічно хворих злочинців, а там ми й самі мало не здуріли, бо, перш ніж перейти до справи, нам довелося познайомитися з доктором Фредеріком Чилтоном – усі ми зустрічали подібних дурнів у повсякденному житті. Чилтон затримав нас на два чи три безкінечні дні.

Я збагнув, що можу полишити Чилтона в хатинці з увімкненим світлом і спостерігати за ним звіддаля, з темряви, в оточенні своїх друзів-собацюр. Там, у мороку, я був невидимим – так само я невидимий для своїх героїв, коли просто перебуваю з ними в одній кімнаті, а вони самі, без жодної моєї допомоги, вершать свої долі.

Зрештою покінчивши з нудотним Чилтоном, ми з Ґремом вирушили до блоку суворого режиму, і сталеві двері зачинилися за нашими спинами з жахливим ляском.

І ось уже Вілл Ґрем і я наближаємося до камери доктора Лектера. Ґрем був напружений, від нього відгонило страхом. Я гадав, що доктор Лектер спить, і аж підстрибнув, коли він упізнав Вілла Ґрема за запахом, не розплющуючи очей.

Я користувався своїм звичним робочим імунітетом, своєю непомітністю