Червоний Дракон - Томас Харріс

Фотографуючись для «Базікала», він поклав руку на плече Фредді для того, щоб підтвердити – саме він розповів Фредді ті образливі речі про Дракона. Та чи не хотів він підставити Лаундза, бодай трошки? Ґрем замислився.

Тимчасове полегшення приносила впевненість, що свідомо він ніколи б не впустив жодного шансу піймати Дракона.

– Як же ви мене зморили, сучі ви діти, – уголос промовив Ґрем.

Потрібен перепочинок. Він зателефонував Моллі, проте в будинку бабусі й дідуся Віллі ніхто не брав слухавку.

– Мабуть, кудись подалися у своєму клятому будинку на колесах, – пробурмотів Ґрем.

Пішов по каву – почасти заради того, аби самого себе переконати, що він не ховається в кімнаті для присяжних.

У вітрині ювелірного магазину він примітив витончений антикварний браслет із золота. Віддав за нього майже всю зарплатню. На пошті попросив, щоб загорнули й наліпили марку. Пересвідчившись, що біля скриньки нікого немає, він написав на пакунку адресу Моллі в Ореґоні. На відміну від Моллі, Ґрем не усвідомлював, що робить подарунки тоді, коли злиться.

Йому не хотілося повертатися в кімнату присяжних до роботи, але треба було. Підганяли думки про Валері Лідс.

«Вибачте, наразі я не можу підійти до телефону», – сказала колись Валері Лідс.

Ґрем шкодував, що не знав її. Якби ж то… Марні, дитячі мрії.

Він почувався втомленим, егоїстичним, засмученим і виснаженим до такого дитячого стану свідомості, де одиниці виміру сходяться до перших вивчених, де напрямок «північ» означає шосе 61, а «шість футів» навічно лишилися зростом його батька.

Він змусив себе сісти за докладний, ретельний профіль жертв, який він складав із віяла звітів і власних спостережень.

Заможність. Ось перша паралель. Обидві родини були заможні. Дивно, що Валері Лідс заощаджувала гроші на панчохах.

Ґрем замислився, чи в неї було бідне дитинство. Певно, що так, бо її власні діти були аж занадто вичепурені.

Ґрем також знав бідність у дитинстві, подорожуючи з татом від човнярських майстерень у Білоксі й Ґрінвіллі до озерних катерів на Ері. Вічний новачок у класі, вічний чужинець. У нього виробилася напівприхована образа на багатіїв.

Може, Валері Лідс теж виросла в бідності. Ґрему знову закортіло передивитися свій фільм про неї. Можна це зробити в кімнаті для присяжних. Ні. Лідси не становили для нього нагальної проблеми. Він знав Лідсів. А Джекобі не знав.

Він страждав від браку тісного знайомства з Джекобі. Пожежа в детройтському будинку забрала все – сімейні альбоми й щоденники, певно, теж.

Ґрем намагався пізнати їх за допомогою речей, яких вони прагнули, купляли й використовували. Тільки це в нього й було.

Справа із затвердження заповіту лежала в теці три дюйми завтовшки, і більшість документів – списки предметів у власності, устаткування для нового будинку після переїзду до Бірмінгема. «Лише поглянь на все це лайно». Усе було застраховано й зареєстровано разом із серійними номерами, як того вимагала страхова компанія. Певна річ, що як людина один раз погоріла, то на наступний раз застрахує геть усе.

Юрист, Байрон Меткаф, надіслав копії страхових декларацій під перебивний папір замість ксероксів. Перебивки розмазалися, їх було важко читати.

У Джекобі був катер на гідролижах, у Лідсів був катер на гідролижах. У Джекобі був мотоцикл із коляскою, у Лідсів – трейловий велосипед. Ґрем лизнув великий палець і перегорнув сторінку.

Четвертим об’єктом на другій сторінці став кінопроектор Chinon Pacific.

Ґрем зупинився. Як він міг таке проґавити? Він був передивився кожну скриню на кожному піддоні на складі в Бірмінгемі, вишукував предмети, які наблизили б його до родини Джекобі.

Де ж був проектор? Можна ще раз порівняти страхові декларації з інвентарним списком, який виконавець заповіту Байрон Меткаф склав для зберігання речей Джекобі. Пункти в цьому списку перевірив керівник складу, який підписав контракт на зберігання.

За п’ятнадцять хвилин Ґрем перечитав список речей на складі. Ані проектора, ані камери, ані плівки.

Ґрем відкинувся на спинку стільця й втупився в Джекобі, що усміхалися до нього з фотографії.

Що ж ви, в біса, з ним зробили?

Чи його вкрали?

Чи вкрав його вбивця?

Якщо вкрав убивця, то чи продав він його перекупнику?

Господи Боже, дай мені зачіпку з перекупником.

Ґрем більше не відчував утоми. Він хотів з’ясувати, чи не пропало ще щось. Цілу годину шукав, порівнював інвентарний список зі складу зі страховими деклараціями. Усе на місці, крім кількох дорогоцінних дрібничок. Вони мали бути в переліку речей, що зберігалися в комірці самого Байрона Меткафа, у банківському сховищі в Бірмінгемі.

Усі вони значилися в переліку. Окрім двох.

«Кришталева скринька для дрібниць, 4 на 3 дюйми, зі срібною кришкою» знайшлася в страховій декларації, але не в комірці. «Срібна рамка для фотографій, 9 на 11 дюймів, оздоблена лозами й квітами» – її також не було в сховищі.

Украдено? Загублено? Маленькі предмети, їх легко сховати. Зазвичай перекупники одразу переплавляють крадене срібло. Його буде важко простежити. Але на кінообладнанні стояли серійні номери, зовні і зсередини. Їх можна вполювати.

Та чи був убивця крадієм?

Вдивляючись у поплямовану фотографію Джекобі, Ґрем відчув солодкий потяг нової зачіпки. Але коли побачив цілісну відповідь, вона здалася непевною, неправдивою, незначною.

У кімнаті для присяжних стояв телефон. Ґрем набрав відділ убивств Бірмінгема. Натрапив на начальника зміни з третьої до одинадцятої.

– У справі Джекобі я помітив, що ви записуєте в журналі всіх, хто входив і виходив із будинку після того, як ви його опечатали, правильно?

– Дайте-но пошлю когось перевірити, – відповів начальник.

Ґрем знав, що такий журнал є. Добра процедура – записувати всіх осіб, які побували на місці злочину, і Ґрем був радий, що в Бірмінгемі її дотримуються. Довелося зачекати хвилин пʼять, перш ніж слухавку взяв клерк.

– Окей, журнал реєстрації, що ви хочете дізнатися?

– Найлз Джекобі, син загиблого – він там є?

– Угу-у, так. Друге липня, сьома вечора. У нього був дозвіл забрати свої речі.

– А валізи він із собою не приносив?

– Про це нічого не сказано, вибачте.

Коли Байрон Меткаф підняв слухавку, то говорив хрипким голосом і важко дихав. Ґрем загадався, чим міг займатися юрист.

– Сподіваюся, я вас ні від чого не відірвав.

– Чим я можу допомогти, Вілле?

– Треба дещо з’ясувати про Найлза Джекобі.

– Що він цього разу накоїв?

– Гадаю, поцупив кілька речей з будинку Джекобі вже після того, як їх убили.

– Гм-м-м.

– У списку вашої банківської комірки бракує срібної рамки для фотографій. Коли я був у Бірмінгемі, то підібрав у Найлзовій кімнаті в гуртожитку неоправлений знімок родини. Знімок раніше