Чорна акула в червоній воді - Станіслав Стеценко

Кощій змотав краватку з руки, поплескав бармена по щоці:

— От і молодець. Ну, бувай, якось забіжу. Бережи руку, — і пішов до виходу.

Дітям її лягла довга путь,

Хай янголи їх збережуть.

Хмара насунула з моря і закрила небо. Дощ полив, наче з цебра. Марія пролізла крізь дірку в гратчастій огорожі, пройшла садом по ледь помітній в траві доріжці і опинилася перед невеликим флігелем, прихованим з усіх боків кущами бузку. Збоку флігель здавався нежилим. Мабуть, причиною тому були облуплені стіни і забиті дошками вікна. Вона зайшла під навіс, згорнула парасольку і відкрила двері.

Флігель був чимось середнім між майстернею і жилим приміщенням. На стінах висіло кілька картин. Під стіною стояв старий шкіряний диван з фігурною, оздобленою деревом спинкою і шкіряними валиками. За ніжки правили чотири червоні цеглини. На дивані, підклавши валик під голову, лежав стрижений наголо здоровань два метри зростом, у чорній майці, жмаканих брюках і курив «Приму». Попіл повільно осипався йому на груди, і він час од часу струшував його на підлогу.

Марія пройшла в куток. Відкрила стару, похилену набік шафу, стягнула через голову светра, розстебнула блискавку на спідниці, і та зісковзнула вниз.

Здоровань піднявся на лікті, щоб краще бачити. Світло від лампи тепер падало йому на обличчя, і на підборідді було помітно два перехрещених шрами. Марія дістала з шафи витерті до білого джинси і сорочку.

— Гроші принесла? — спитав здоровань, струшуючи попіл у склянку на столі.

— Він не прийшов, — Марія натягнула джинси і застебнула сорочку. — На вулиці жахлива злива.

Марії було п’ятнадцять років, і вона зовсім не пам’ятала свою матір. Її перші спогади були пов’язані з дитячим будинком, звідки кілька разів тікала і куди її завжди повертали. Але цього разу більше не шукали, мабуть, визнавши вже повнолітньою. Марія довго ночувала на горищі напівзруйнованого будинку або на пляжі під перекинутим баркасом. Там на неї і наштовхнувся Макс, як він себе величав, — вільний художник.

Того ранку вона прокинулася від холодного ранкового бризу і, побачивши поряд з собою молодика з волоссям до плечей, окладистою бородою і татуюванням на шиї, забилася в куток. Її вже кілька разів намагалися згвалтувати, і вона не чекала від цього типа нічого хорошого.

— Який типаж, — піднесено сказав бородань. — Чорний перекинутий баркас, крізь дірку видно спливаючий з моря сонячний диск. Косі промені вихоплюють з тіні довгі босі ноги, підтягнуті до підборіддя. У волоссі пісок. На щоках ледь помітний рум’янець. Сюжет для Гогена або для мене.

Макса в житті цікавили лише дві речі — живопис і жінки. Причому живопис був на першому місці. Він кілька разів провалював іспити в Інститут мистецтв, результатом чого було лише те, що ще більше впевнився в своїй геніальності. Скільки живописців померли невизнаними, лише згодом ставши відомими всьому світу! Врешті-решт йому остогидли батьківські нарікання на дармоїда-сина. Він взяв пензлі і фарби, прихопив усі гроші, що знайшов вдома, і сів у поїзд, щоб ніколи не повертатися в остогидлу Пензу. Поїзд ішов на південь, а Макс сидів у купе і уявляв себе Полем Гогеном, що вирушає на Таїті, де створить всесвітньовідомі шедеври. До Таїті він доїхати не зміг і зупинився в теплій Ялті, де були і пальми, і руїни стін старовинних фортець.

Макс повів Марію з собою, і з того часу вона жила в його флігелі. Спочатку він умовив її позувати без одягу, а потім і лягти з ним у ліжко.

Здоровань зі шрамом продавав картини Макса і заразом забезпечував недорогими дівчатками кавказців і грошовитих курортників.

— Не прийшов, — здоровань кинув недопалок у склянку. Недопалок зашипів на дні. Казна-що. А справа здавалася вірною. До нього підійшов стариган і запропонував за Марію дві тисячі дерев’яними. І навіть заплатив завдаток. Стариган мав «Рено» і здався йому солідним клієнтом. Вона мала прийти на автостоянку біля готелю «Ялта» і чекати, поки до неї не підійдуть. Ну й біс із ним! Хоча б завдаток він залишить собі.