Чорна акула в червоній воді - Станіслав Стеценко

— Байки. Хоча був час, коли він не був старим і дістав мене своїми середньовічними погрозами, але я не збирався бруднити об нього руки. Тільки повинен був дещо у нього розпитати. А щоб він був балакучішим, пішов на будівництво, взяв відерце цементу і почав у нього на очах вмуровувати кілок. Але він мовчав, думав, що я цього не зроблю…

— А ти зробив. Може, ти в тюрмі став садистом?

— Ні. Просто він мене здорово розчарував. Впертий, як сто ослів. Тоді я вирішив спробувати останній спосіб. Прив’язав його під пахви над кілком, і він вже почав було говорити. Але мотузка не витримала — той старикан увесь час смикався, як божевільний.

— Ну й дурень. Ще зі школи пам’ятаю, що тобі не можна братися за жодну серйозну справу. А про що ж ти хотів дізнатися?

Кощій пробурмотів щось нерозбірливе, озирнувся навколо, ніби чекаючи підтримки.

— Дуже задушливо, потанцюємо?

Милка промовчала, прикусила нижню губу.

Нарешті сказала:

— Можеш не відповідати. Звісно, про Алісину дочку, — вона встала, кинула на стіл кілька купюр. — Ось тобі на випивку. Владнаєш з дівчиськом, тоді приходь. Але не раніше. А поки що — прощавай. В мене немає настрою.

Кощій просидів майже годину, бездумно вдивляючись у блакитну далину, де майже біля обрію виднілися два довгих похмурих силуети танкерів, які йшли в Одесу. З’їв тверду, несмачну котлету зі смаженою картоплею і пішов блукати по вулицях.

Вирішив, що повинен звикнути до людей і нормального людського життя. За тринадцять років місто дуже змінилося. Додалося різноманітних вивісок і маленьких крамничок. Плуталися під ногами незвичні хлопчики-газетярі, котрі чіплялися до кожного перехожого. З’явилися безкінечні ряди торговців різними дрібницями. Жінки були переважно одягнуті в коротенькі, прозорі на яскравому сонці сукні, або в майки і шорти.

Іноді він ловив себе на тому, що зупинився перед якоюсь вітриною і витріщився на неї, ніби провінціал, який вперше потрапив у велике місто. То тут, то там зустрічалися молоденькі дівчата з цигарками в зубах — це теж було в дивину Кощієві. Відчуття, що він чужий у цьому місті, не минало.

Вулиця вивела Кощія на пляж. В небі не було жодної хмарки, і білий сонячний диск самотньо висів над морем. Вода грала в його променях, ніби сукня оперної співачки в світлі юпітерів.

Не дивлячись на те, що полудень давно минув, було задушливо, мов у парній. Кощій сів на лавку в тіні і вирішив, що сьогодні краще відпочине, а до нового життя звикнути ще встигне. Кинув погляд на відпочиваючих. Пляж нагадував величезний мурашник: зліва і справа, скільки охоплював погляд, плескалися, їли морозиво і загоряли на сонці безліч майже оголених тіл. Вислів «яблуку ніде впасти» добре підходив до цієї картини. Відмітив, що купальники стали більш відкритими, це були навіть не купальники, а шматочки тканини, котрі безуспішно намагалися з’єднати в одне ціле тоненькі зав’язки.

Кощій також захотів зануритися в прохолодну воду, але з досадою пригадав, що у нього немає купальних плавок. Піт котився градом, і він подумав про те, що один сидить тут одягнений, як останній дурень. Але раптом здогадався, що помиляється. На сусідній лавці сидів кремезний чоловік в сірому піджаці у темну смужку і в синіх штанях і читав газету. Газета йому швидко набридла, він її згорнув і нудьгуючим поглядом почав роздивлятися щедро обдаровану природою брюнетку, котра проходила поряд. Вона стала навшпиньки і, повискуючи, почала заходити у воду. Чоловік недбало розсівся на лавці і його піджак підозріло відстовбурчився під пахвою.

«Безумовно, мент», — вирішив Кощій. Але кого мент тут може пасти? Невже його, Кощія? Ця думка здалася йому такою недоречною, що він навіть посміхнувся. Але інстинкт самозбереження все ж таки взяв гору. Кощій встав і повільно пішов геть від пляжу. Метрів через п’ятнадцять зупинився, висипав пісок з черевика, запалив цигарку. Краєм ока Кощій помітив, що чоловік знову розгорнув газету.

«Виходить, помилився», — вирішив Кощій. Поруч на зупинці пасажири сідали в автобус, котрий йшов у бік Монастирського мису. Кощій, не довго думаючи, викинув недопалок і втиснувся слідом.

На Монастирському мисі все було, як і раніше. Мовчазні кам’яні скелі круто спускалися до води.

Вороже поглядали на непроханих гостей бійниці фортечних стін, ховаючись за кущами бузку. Та й що могло змінитися за тринадцять років у них, які стоять тут вже тисячу?

Традиційні художники, розставивши мольберти, намагались увічнити замок «Ластівчине гніздо», а разом з ним і власне ім’я. Один, в шортах і смугастій майці, закінчував ескіз, а другий, що був лише в плавках, щойно натягнув полотно і з-під долоні уважно оглядав море, начебто сподівався, що зараз з води випірне якщо не русалка, то підводний човен — напевне.

Кощій також озирнувся, чи не з’явиться раптом десь кремезний хазяїн сірого смугастого піджака, але, на щастя, нікого схожого на нього не помітив. Обізвав себе параноїком. Спустився крутою стежкою до пляжу. Пройшов декілька десятків метрів вздовж води. І не міг пригадати, де тоді стояв автомобіль. Білий «Мерседес» з розкиданими навколо трояндами. Може, тут?

Кощій підійшов до самої води,