Чорна акула в червоній воді - Станіслав Стеценко

Марія ледве видерлася з-під волохатого теплого тіла. Зубами розплутала мотузку, зняла з крокви мокру сорочку і накинула на плечі. По драбині спустилася до кімнати. Схопила зі столу кухонного ножа. Він стежив за нею згори. Стрибнув через кілька щаблів, викрутив руку і відняв.

— Ах ти, стерво, — він шпурнув ножа в куток, і той увіткнувся в дерев’яну стіну. Розчинив двері і, піднявши Марію за лікті, виставив за двері. — Ану ж бо, помокни ще. Може, все ж порозумнішаєш.

Марія присіла навпочіпки, охопивши коліна руками і упершись у них підборіддям. Калюжа вже торкалась її ніг.

Через годину прийшов Макс і вклав її в ліжко. Марію душив кашель. В його накокаїнених очах світилася жалість. Він перелічив картини в стосі, перев’язаному шпагатом.

— Не продав жодної?

— Не беруть це твоє абстрактне лайно. Гібон у розбитому дзеркалі, це що — автопортрет? А «Правда» в унітазі? Краще б голих дівок малював. Наприклад, свою, Рафаель, — здоровань кивнув у бік ліжка, презирливо сплюнув на підлогу. — Можу дати п’ятдесят в борг. Завтра або повернеш, або дівку свою на ніч віддаси мені. Та скажи їй, хай не комизиться, бо швидко кістки переламаю.

— Ти що, і дня не можеш без баби?

— Не можу, — згодився здоровань і дістав півсотенну банкноту.

Максові очі загорілися. Він підвівся з дивана і простягнув руку: — Давай!

Але банкнота хутко зникла у волохатому кулаці.

— Я не продаю, а купую товар. Товар продається?

Макс перевів погляд на Марію. Вона з головою закуталася в ковдру, але продовжувала тремтіти. На його обличчі відобразилося вагання. Нарешті він наважився і махнув рукою:

— Продається.

Їх було чоловік десять. Шпана від шістнадцяти до двадцяти, з тих, які в темному провулку перекидають з рук у руки запізнілого перехожого, а потім перевіряють на його боках міцність своїх бутсів. Вони палили дешеві цигарки, сидячи на дерев’яних ящиках під глухою стіною, до самої верхівки обмальованою свастиками, зірками і написами типу: «Цой — Бог!»

Кощій одразу упізнав її. У неї були такі ж розкішні кучері і такі ж темні очі, як і в матері. Вона сиділа на колінах у худого довговолосого типа з окладистою бородою і в джинсових шортах. Наколки від зап’ясть до шиї свідчили про його неабияку фантазію. Проти них тюремне татуювання Кощія на тильному боці кисті у вигляді серця і букви «А» здавалося скромним і нецікавим.

Назустріч Кощію з натовпу підвівся стрижений наголо здоровань. На ньому була чорна майка з білою дулею на всі груди, підписаною: «Хто не працює, той не їсть». На оброслому щетиною підборідді перехрещувалися два шрами. В погляді були презирство і погроза. Зблизька він скидався на помісь Фантомаса з банківським сейфом.

— Чого тобі? — процідив здоровань крізь зуби. Так, мабуть, міг би звертатися ваговоз до хробака, що виповз на автостраду.

Але він так і не дочекався відповіді. В наступну мить короткий і сильний удар передніми фалангами пальців у шию звалив його на коліна. А другий, ногою в обличчя, кинув назад у натовп. Здоровань упав навзнак і більше не підвівся. Тільки стогін, що виривався з розбитого рота, дозволяв сподіватися, що він ще не помер.

Це був єдиний звук, що порушував тишу, — компанія притихла. Дихнув вітер, і стало чути, як загули дроти…

— Приватна компанія «Мордобій та швидкі і високоякісні переломи кінцівок», — пояснив Кощій, обтрушуючи пил зі штанів.

— Чого ти хочеш, чоловіче? — з острахом запитав довговолосий.

— Твою дівчину, — відповів Кощій. Краєм ока він піймав здивований погляд її темних, широко розкритих очей.

— Дівчину? — довговолосий засміявся хрипким доброзичливим сміхом. — Так би одразу і сказав. Нащо було ображати хорошу людину? На півгодини — двадцять п’ять, на ніч — півсотні. Хоч вона й була зайнята. Але, — він кинув погляд на здорованя, що нерухомо лежав на землі, — схоже, уже звільнилася.

— Як її звати?

— Марією. Але навряд чи це важливо в таких справах. Дівчинка — що треба. Тобі сподобається. Ти подивись — Мерілін Монро, — він примусив її підвестися. — Не дивись, що малолітка: груди — другий розмір.

Вона навіть не повела бровою, лише ліктем відхилила його руку.

— Назавжди.

— Ну, назавжди… — він замислився. — Назавжди — тоді, мабуть, «Катерину».

Кощій дістав пачку купюр, розірвав обгортку і витягнув дві хрусткі банкноти.