Рембо - Девід Моррелл
Коли він нарешті вийшов на волю, свіже повітря здалося йому чимось зовсім чарівним. Він лежав біля виходу та ковтав, ковтав його. Кущ, під яким він опустився на землю, обдавав його найтоншим ароматом лісу. Унизу, досить далеко від нього, мерехтіло серед дерев маленьке багаття. Після цілковитої темряви печери вогонь був яскравим і живим…
Він завмер. Хтось приглушено говорив біля багаття. Хтось рухався серед каменів, потім до нього донеслося чиркання сірника. Коли сірник згас, він побачив тліючий вогник сигарети.
Вони його чекають. Тісл здогадався, чому він пішов униз, у щілини та печери. Тісл розставив людей навколо всього пагорба на той випадок, якщо він знайде вихід. Ну що ж, вони погано бачать у темряві, а він після печери орієнтується прекрасно та, відпочивши ще трохи, прослизне повз них. Тепер буде легко. Вони нехай думають, що він ще в печерах, а він тим часом устигне пройти багато миль. І нехай на його шляху нікого не буде.
РОЗДІЛ 12
Знову стало темно, Тісл не міг зрозуміти, як він опинився в похмурому лісі. Траутмен, Керн, вантажівка. Де вони всі? Куди зник день? Чому він так квапливо, спотикаючись на кожнім кроці, пробирається між деревами?
Він притулився до товстого стовбура, щоб перевести подих. Біль у грудях наростав хвилями. Він настільки втратив орієнтацію, що йому було страшно. Не те щоб він втратив напрямок — ні. Він знав, що повинен йти прямо вперед, кудись уперед, але не розумів чому.
Траутмен. Він пам’ятав. Траутмен хотів відвезти його до лікаря. Він пам’ятав себе, як лежав на підлозі вантажівки. І постійно шукав пояснення тому, яким чином потрапив звідти сюди. Можливо, він силою вирвався від Траутмена, щоб не опинитися в лапах у лікаря? А потім утік у ліс. Усе що завгодно, тільки б дійти до кінця. Вийти на хлопця. Допомогти його спіймати.
Але тут щось було не так. У такому стані він не міг відбитися від Траутмена. Однак він не міг зараз мислити логічно та дійти якого-небудь іншого висновку. Незважаючи на біль у грудях, він поспішав уперед, ніби його підганяло якесь незрозуміле та страшне відчуття, що з ним незабаром щось станеться. Хлопець, можливо, це хлопець женеться за ним?
Його стривожив раптовий шум, він відкрив очі, розгублено моргаючи. Він Знову лежить на спині. Хтось його підстрелив? Він став обмацувати тіло в пошуках рани, але знайшов ковдру, а землі під ним не було. М’які подушки. Кушетка. Де він, чорт забирай? Що взагалі відбувається? Він простягнув руку, зачепив лампу, увімкнув її, помітив, що знаходиться у своєму кабінеті. А як же ліс? Там усе так реально. Він подивився на зап’ястя — годинника не було. Годинник на столі показував за чверть дванадцяту. Крізь штори заглядала ззовні темрява. Значить, дванадцята ночі, але останнє, що він пам’ятав, це полудень. Що там із хлопцем? Де він?
Тісл спробував піднятися, схопившись за голову, щоб вона не розвалилася, але щось підняло й нахилило підлогу кабінету та його жбурнуло назад. Усе-таки він встав і якимось чином дістався до дверей, схопився за ручку обома руками, повернув її, ступив босими ногами з теплого килима кабінету на холодні плитки коридору. Тут було темно, але попереду, у чергового, горіло світло. Він пройшов половину коридору й був змушений опертися на стіну, щоб відпочити.
Прокинулися, шеф? — пролунав голос. — О’кей?
Відповідати було надто складно. Він ще не розібрався сам
із собою.
Я запитав, з вами все о’кей, шеф? — супроводжуваний звуком кроків голос був уже ближче.
Хлопець, — зміг він вимовити. — Хлопець у лісі!
Що? — голос був тепер зовсім близько. — Вам не можна ходити. Відпочивайте. Ви вже не в лісі й за вами не женеться хлопець.
Голос належав одному з його поліцейських, але Тісл ніяк не міг згадати ім’я цього поліцейського. Він напружив пам’ять — і все-таки згадав:
Харріс? — Ну так, звичайно. — Харріс, — гордо сказав він.
Ходімо до мене, шеф, вип’єте кави. Я щойно приготував свіжу.
Хлопець, — вичавив із себе Тісл. — Хлопець уже в лісі біля дороги.
Та ви не хвилюйтеся. Постарайтеся пригадати. Хлопця загнали в старий рудник, а потім він пішов кудись у скельний лабіринт. А ну, дайте мені руку.
Він відмахнувся від Харріса:
Я кажу, що хлопця там уже немає.
Але вам же це не відомо.
Я відчуваю. Як я сюди потрапив? Де Траутмен?
У вантажівці зв’язку. Він і відправив вас у лікарню.
От сучий син. Я попереджав його не робити цього. А як я потрапив сюди замість лікарні?
Вий цього не пам’ятаєте? Господи, ну ви і влаштували скандальчик, це ж треба! Ви пручалися в машині, вирвали кермо, щоб не дати їм повернути до лікарні, кричали, що вже якщо вас хочуть кудись відвезти, краще, якщо цим місцем буде ваш кабінет. Нарешті вони злякалися, що ви із собою що-небудь зробите, якщо вас не послухають, і привезли сюди. Правду сказати, вони були раді вас позбутися — так ви бушували. Один раз схопили кермо та мало не врізалися у вантажівку з причепом. Тут вони вас поклали в ліжко й поїхали, а ви відразу встали й пішли до патрульної машини, щоб їхати назад. Я хотів вам завадити, але ви незабаром самі відключилися. Просто за кермом, навіть ключ запалення не встигли знайти. Одразу з’явився лікар, він сказав, що взагалі стан ваш нічого, лише перевтома та таблеток ви наковталися… Вони одночасно і стимулюють, і заспокоюють, а ви прийняли стільки, що вже не знали, на якому світі перебуваєте. Лікар сказав, що ви ще напрочуд довго трималися на ногах.
Де мої черевики та шкарпетки? Куди ви їх поділи?
Навіщо вам?
Неважливо навіщо. Куди ти їх поклав?
Ви випадково не збираєтеся туди повернутися? Вам потрібно лягти й відпочити, добре? Ці печери зараз обстежують чорт знає скільки людей. Ви вже нічого не зможете там зробити. А вони сказали, що турбуватися не потрібно, подзвонять одразу ж, як тільки з’являться якісь новини.
Я вже сказав, що він не… Де мої черевики та шкарпетки, чорт забирай?
РОЗДІЛ 13
Черевики зі шкарпетками були в його кабінеті, у картотечних шухлядах. Тісл узяв зі збройової шухляди «браунінг», зарядив повну обійму,
