Рембо - Девід Моррелл

«Ще трохи», — сказав він собі. Оті все. Протриматися ще трохи,і хлопця схоплять.

Він почекав, коли Траутмен і Керн відвернуться, і квапливо проковтнув ще дві таблетки.

Учора ввечері коробочка була повною, — сказав Траутмен, чим немало його здивував. — Не треба приймати так багато.

Ні, ні. Я впустив коробочку, кілька таблеток загубилося.

Коли це було? Я не бачив.

Ви спали. Перед світанком.

Не могли ви загубити стільки таблеток. Ви занадто багато їх приймаєте. І п’єте каву.

Усе гаразд. Просто судоми.

Поїдете до лікаря?

Ні, поки ні.

Тоді я викличу лікаря сюди.

Не раніше, ніж його піймають!

Тепер до нього підійшов Керн. Чому йому не дадуть спокій?

Його вже піймали, — сказав Керн.

Ні, його загнали в кут. Це не одне і те ж.

Ну, зараз це все лише справа часу. Навіщо вам мучитися тут, поки його не піймають фактично?

Я не можу вам пояснити. Ви не зрозумієте.

Тоді я відправлю вас у місто.

Не поїду! Я обіцяв.

Кому? Що ви маєте на увазі?

Я обіцяв, що дійду до самого кінця.

Кому?

їм.

Вашим людям? Орвалові й іншим, хто загинув?

Йому не хотілося про це говорити.

Так.

Траутмен і Керн переглянулися.

Я ж казав, що ви не зрозумієте, — промовив Тісл.

Він звернув погляд до відкритої задньої частини вантажівки — там уже з’явилося сонце. Раптом в очах у нього потемніло, і він упав на підлогу.

Попереджаю, не викликайте лікаря, — повільно промовив він. — Я просто лежу й відпочиваю.

РОЗДІЛ 10

Вогонь освітив тріщину, дим потягнуло вниз. Мить Рембо роздумував, потім засунув гвинтівку за ремінь, витягнув із багаття щось на зразок примітивного смолоскипа та протиснувся між двома стінами. Чим далі він йшов і нижче спускався, тим нижчою ставала стельова частина тріщини. Незабаром світло смолоскипа показало йому місце, де стеля та стіни стулялися в напрямку до діри, яка вела просто вниз. Він потримав смолоскип над дірою, але заглянути всередину не вдавалося. Тоді він дістав патрон, кинув униз і став рахувати секунди. Три секунди — значить, не так уже й глибоко. Він опустив у діру одну ногу, потім другу, намагаючись намацати опору на слизьких стінах. Хвилею донеслися звуки. «Каменепад», — подумав він, але ні — це були голоси. За ним уже йшли вглиб гори…

Його голова ще залишалася над краєм діри, і він уже був готовий стрибнути вниз, коли кінчики пальців його витягнутих ніг намацали щось схоже на дерево. Верхня поперечина сходів. «Рудник, адже це рудник», — подумав він. Обережно опустився на поперечину — вона зігнулася, але витримала. Друга поперечина зламалася під його вагою, і він, летячи, збив ще дві поперечини, але на третій устояв. Гуркіт від його падіння дуже голосно прокотився по кам’яній камері. Коли він стих, Рембо прислухався, намагаючись розрізнити голоси людей, але не зміг: сюди вони не доносилися. Він посвітив смолоскипом униз — що там. Ще чотири поперечини й похила підлога. «Коли йде дощ, — подумав він, — тут дренується вода, от чому все таке гладке».

Він спустився на підлогу та скористався єдиним виходом, ущелиною ширшою за попередню, яка теж вела вниз. Далі вона роздвоювалася. Який напрямок вибрати? Дим тільки заважав — він давно розсіявся й нічого не показував, але притупив його нюх, і тепер Рембо не міг визначити за запахом, куди дим йшов. Смолоскип погано горів у сирому повітрі, плювався іскрами. Залишалося облизати палець і піднести спочатку до одного отвору, потім до іншого. Він відчув легке прохолодне дихання вітру справа та непевно пішов у тому напрямку. Вигини, повороти. Вічні ходи. Смолоскип горів усе гірше.

Раптом попереду почувся якийсь шепіт, і він спочатку злякався, але швидко зрозумів, що це тече вода. Не відразу він знайшов дорогу до води в провалі на протилежному боці положистої кривої — шум води відразу став сильнішим.

Це провалля привело Рембо на положистий виступ — там ревіння води було дуже голосним. Рембо посвітив смолоскипом, що догоряв, униз — потік виром ішов в отвір під виступом. Це був вихід для води, але не для Рембо. Він відкинув смолоскип, що догорів, і опинився в цілковитій темряві. У такій пітьмі йому ще не доводилося бувати, а внизу вирував потік, у який він міг упасти при найменшій необережності. Рембо напружився, очікуючи, що незабаром звикне до темряви. Але не звик, почав похитуватися, втрачаючи рівновагу, і був змушений опуститися на підлогу. Він повільно поповз до вузької щілини наприкінці виступу, яку встиг побачити, коли догоряли останні іскри смолоскипа. Щоб пролізти в щілину, довелося притулитися животом до каменя. У просвіті щілини стирчали гострі камені, вони рвали одяг, дряпали шкіру. Рембо стогнав від болю в ребрах.

А потім він закричав уголос. І не через ребра. Коли він опинився в камері, де вже можна було підняти голову та простягнув руку вперед, то заліз у якийсь слиз. Грудка слизу плюхнула йому на шию, хтось укусив його за палець, хтось малюсінький пробіг по руці. Він лежав у товстому шарі слизу, який швидко промочив одяг, холодив живіт. Він почув писк безлічі живих істот, картонне потріскування крил над головою. О Господи, це ж кажани! А малюсінькі істоти — жуки, що завжди живуть у колоніях кажанів, харчуючись їхнім калом і тілами померлих тварин. Що ж робити? Кажани — це сказ, кожна третя колонія мишей заражена сказом. Може вистачити одного укусу… Але й дороги назад немає. А вперед — є: миші ж вилітають на волю…

Рембо ледве піднявся на ноги й пішов, глибоко загрузаючи в напіврідкому шарі, нічого не бачачи навколо й орієнтуючись лише по легкому диханню вітру. Він із тривогою прислухався до шелесту крил над головою — шелест ставав усе сильнішим… Раптом Рембо наткнувся на камінь, ледве не впав і зрозумів, що камінь великий та плоский — можна відпочити! Він причаївся. Якщо він засне, то миші поступово заспокояться…

РОЗДІЛ 11

Рембо не знав, як довго пробув у забутті, лежачи на камені, мокрий і замерзлий. Прокинувся він від того, що обличчя стали торкатися крила кажанів. Спочатку це були легкі рідкі доторки, потім вони стали частими… Рембо піднявся й почав відмахуватися руками. Миші літали суцільною хмарою, стало важко дихати. Напівзадавлений, напівзадушений, Рембо, пригинаючись якнайнижче, перестав пручатися та дозволив потоку мишей потягнути за собою. І нарешті зрозумів,