Рембо - Девід Моррелл
Та стуліть же пельку заради Бога, — сказав їй Рембо й побіг до заднього рогу будинку, вдивляючись в усі тіні. Тісл не ризикне наблизитися спереду, де вогонь зробить його прекрасною мішенню. Він прослизне в темряву за першим будинком і буде рухатися на нього. Рембо зупинився біля самого кута й став чекати. Його обличчя було в крові, вона стікала з чола: чоло він розбив, коли зіткнувся з машиною Тісла.
Чекання затяглося, на нього напала сонливість, але він відразу ж струснувся. Звуків ніяких не було чути, однак йому
здалося, що чорна фігура ковзає в кущах уздовж задньої огорожі. Він прицілився, але вистрілити не зміг. Спочатку тре ба було переконатися, що це Тісл. Але з зором у Рембо було не все гаразд: в очах двоїлося, зображення предметів було розпливчастим. Жахливо боліла голова, здавалося, вона от- от лусне.
Чому тінь не рухається? Чи він просто не бачить? А час минає. Сирени завивають усе ближче. Можливо, це пожежні сирени.
А може, поліція. Зараз він чув, як люди, які стояли на ґанку, говорять про нього в будинку. Рембо насторожився, обмацав поглядом місцевість і помітив Тісла, той ішов галявиною. Рембо вистрілив зовсім автоматично, Тісл скрикнув, його відкинуло до тротуару.
Але Рембо не міг зрозуміти, що відбувається з ним самим: він одразу начебто втратив вагу й повільно, дуже повільно впав обличчям у траву. Руки його були теплими та мокрими на грудях. О Господи, він поранений. Тісл устиг вистрілити та влучив у нього. Потрібно рухатися. Потрібно забиратися звідси. Сирени. Стояти він не міг. Міг тільки повзти землею, як хробак. Полум’я ближньої пожежі спалахнуло сильніше, він напружив очі та крізь брижі побачив неподалік дитячий майданчик і поповз туди на животі.
Рушниця! Де моя рушниця? — кричав чоловік з будинку.
Ні. Будь ласка, — благала його жінка. — Не виходь туди. Не втручайся.
Де моя рушниця? Куди ти її заховала? Я казав не чіпати мою рушницю!
Рембо поповз швидше, досяг паркана, хвіртки, відкрив її, заповз на майданчик. За його спиною гулко відлунювали кроки по дерев’яних сходах.
Де він? — почувся голос чоловіка вже трохи ясніше, він вибіг на вулицю. — Куди він пішов?
Ось там! — закричала друга жінка, та, яка бачила Рембо з ґанку. — Ось він! За хвірткою!
«Мерзотники ви всі», — подумав Рембо, повертаючи голову. Чоловік цілився в нього з рушниці. Він здавався дуже незграбним, поки цілився, але відразу став граціозним, коли в нього влучила куля Рембо — плавним рухом схопився за праве плече, легко обернувся навколо своєї осі й упав картинно, як у театрі.
Ісусе, я поранений, — простогнав чоловік. — Він мене підстрелив. Я поранений.
Ця людина просто не знала, як їй пощастило. Рембо цілився йому в груди, а не в плече. Але він уже зовсім погано бачив, не міг рівно тримати гвинтівку, швидко втрачав кров із рани в грудях, у нього не було тепер ні шансу втікати, ні можливості захищатися, нічого в нього не залишалося. Крім, може, останньої палички динаміту з магазину збройових товарів. До біса динаміт. Сил залишилося так мало, що він і на п’ять футів його не кине.
Він у мене влучив, — продовжував стогнати чоловік. — Я поранений!
«Ну що ж, я теж поранений, приятелю, але ж не скаржуся», — подумав він і, не бажаючи чекати, коли за ним приїдуть люди в машинах із сиренами, поповз у висохлий ставок посередині майданчика для ігор. Там він нарешті гостро відчув моторошний біль. Куля Тісла пробила зламані ребра, біль наростав, поглинаючи, здавалося, його всього. Він дряпав груди, роздирав, рвав. Нарешті, похитуючи головою, піднявся на ноги та, зігнувшись, дошкандибав до огорожі, яка стояла біля краю майданчика. Огорожа була низькою, він перевалився через неї, очікуючи, що вдариться спиною об землю. Але приземлився м’яко на гілки без листя, колючки. Невже знову куманіка? Тісл урятувався колись у заростях куманіки… Чому ж він не може?
РОЗДІЛ 17
Тісл лежав на спині, дивлячись на тротуар, який освітлювався жовтим ліхтарем. Він помітив, що перед очима з’явилася якась каламуть, і почав сильно моргати, притискаючи руки до рани на животі. Його дивувало, що, крім легкої сверблячки в кишечнику, він нічого не відчував. На спині також була рана, але й там він відчував лише сверблячку. Здавалося, тіло вже не належало йому.
Він слухав сирени, було відчуття, що вони зовсім поруч. Порухав однією ногою, потім іншою, підняв голову, вигнув спину. Ну і те добре, що куля, пройшовши крізь тіло, не перебила спинний мозок. «Але суть у тому, — сказав він собі, — що ти помираєш. Така велика рана, і майже немає болю — це означає, що ти помираєш». Його здивувало, що він міг думати про це абсолютно спокійно.
Хтось був поруч із ним. Стояв на колінах. Жінка. Стара жінка.
Я можу що-небудь зробити? — м’яко запитала вона.
Ні. Ні, дякую. Я не думаю, що ви щось зможете зробити… Я влучив у нього, ви не знаєте? Він мертвий?
Він упав, здається, — сказала вона. — Я з будинку, який розташований поруч із дільницею. Я точно не знаю.
Звуки сирени. Дуже голосно. Десь у нього в голові. А сам він, здавалося, був десь поруч. Як дивно. Він підняв голову, дивлячись у бік площі,— з-за рогу з’явилися поліцейські машини, на скаженій швидкості, з «блимавками» на, кузові. «Шість», — порахував він.
Заверещали покришки на бетоні — машини, різко смикаючись, зупинялися біля палаючої поліцейської дільниці, виття сирен змовкало. Один із поліцейських показав рукою в бік Тісла, й усі побігли до нього, закриваючи обличчя від жаркого подиху пожежі; серед них він помітив Траутмена. Кожен поліцейський тримав револьвер у руці, у Траутмена була звичайна поліцейська рушниця, яку він, напевно, узяв у машині.
Тепер Тісл побачив і Керна. Керн наказав на бігу сусідньому поліцейському:
Повернися в машину! Виклич по радіо «Швидку допомогу»! — І, показавши рукою в бік вулиці, гукнув іншим поліцейським. — Заберіть звідси цих людей! Швидко! Швидко!
Хлопець, — сказав Тісл.
Мовчіть, — зробив жест Керн.
Здається, я в нього влучив. — Тісл промовив це дуже спокійно. Він сконцентрував увагу, намагаючись уявити, що він — це хлопець. — Так.
