Рембо - Девід Моррелл

Бережіть сили. Не потрібно нічого казати. Зараз приїде лікар. Ми з’явилися б тут раніше, але довелося об’їжджати вогонь і…

Слухайте.

Заспокойтеся. Ви зробили все, що могли. Далі ми самі.

Але я повинен вам пояснити, де він зараз.

Ви восьмеро підете зі мною, — сказав Керн, відвертаючись. — Розділіться. Половина з цього боку будинку, половина з того. Будьте обережні. Інші нехай заберуть звідси зівак. Там ще хтось поранений? Допоможіть йому.

Але його немає за будинком. — Надто пізно.

Керн і його люди пішли.

Немає його там, — повторив він уже сам для себе. — Керн. Що з ним таке, він зовсім не слухає? — От і добре, що він у той вечір не почекав Керна, пішов у ліс. Із Керном був би вдвічі більший безлад, і люди його загинули б з іншими.

Траутмен ще нічого не сказав. Деякі поліцейські, які залишилися неподалік, не могли дивитися на кров. Але не він.

Ні, тільки не ви, Траутмене. Вас кров не бентежить. Ви звикли.

Траутмен не відповів, просто дивився. Хтось із поліцейських сказав:

Можливо, Керн правий. Може, вам краще не говорити.

Гей, Траутмене, але ж я це зробив. Сказав, що зроблю, і зробив.

Про що це він? — запитав поліцейський. — Я не розумію.

Траутмен жестом велів йому замовкнути.

Я ж говорив, що перехитрю його, хіба ні? — голос Тісла звучав якось по-дитячому. Йому це не сподобалося, але він нічого не міг із собою зробити. — Він був тут, збоку від ґанку, а я аж там, біля того ґанку, і я відчував — він чекає, коли я вийду. Ваша школа добре його навчила, Траутмене. Він робив усе так, як учили, тому я зміг його перехитрити. — Його дивувало, що рани не болять, ніщо не заважає йому говорити, й слова ллються рівним потоком. А це тому, що він помирає. — Я уявив собі, що я — це він. Розумієте? Я думав про нього постійно й тепер точно знаю, де він і що робить. І тоді я зрозумів, чого він чекає: що я прийду ззаду, через двір, де дерева й темно, але аж ніяк не з боку вулиці, тому що там усе освітлено вогнем пожежі. Розумієте, Траутмене? Ваша школа навчила його партизанських боїв у гористій місцевості, і він інстинктивно повернувся до дерев та чагарнику. Але я після того, що він зробив зі мною на пагорбах, заприсягся. що ніколи не буду воювати на його умовах, тільки на моїх. Пам'ятаєте, що я вам казав? Це моє місто. І я це зробив — перехитрив його, Траутмене. Він отримав мою кулю в груди.

Траутмен, як і раніше, мовчав. Він дуже довго дивився, потім показав на рани Тісла.

Це? Ви про це? Але я ж казав. Ваша школа добре його навчила. Боже мій, яка в нього реакція.

Вибух струснув, здавалося, усе місто, небо освітилося.

Цистерни вибухнули, — злобливо промовив поліцейський.

Повернувся Керн.

Його там немає.

Знаю. Я хотів про це вам сказати.

Мої люди шукають його. Він залишив слід — кров.

Пролунав крик із боку будинку:

Він пішов по дитячому майданчику!

Не кричи так голосно, ти ж його попереджаєш!

Не турбуйтеся, — сказав Тісл. — На дитячому майданчику його немає.

— Звідки у вас така впевненість? Ви ж тут досить довго пролежали. Зараз він може бути де завгодно.

Ні. Необхідно уявити себе на його місці. Потрібно уявити, що ви — це він. Він повзком перетнув дитячий майданчик, переліз через огорожу й зараз лежить у кущах куманіки. Я втік від нього по таких же заростях, у лісі вони просто нескінченні, а зараз він намагається зробити те ж саме, але він важкопоранений. Ви не можете собі уявити, який у нього в грудях біль. Там стоїть якийсь сарайчик, його зробили діти, от до нього він і повзе.

Керн, суплячись, питально подивився на Траутмена, потім на поліцейського, який стояв поруч.

Що з ним було під час моєї відсутності? Що взагалі відбувається?

Поліцейський якось дивно похитав головою.

Йому здається, що він — той хлопець.

Керн опустився на коліна поруч із Тіслом.

Тримайтеся, незабаром прибуде лікар. Дуже скоро. Я обіцяю.

Це неважливо.

Тримайтеся. Будь ласка!

Завиваючи сиренами, під’їхали дві величезні пожежні машини, швидко вискочили пожежники, розмотуючи шланги. Знову пролунав крик із боку будинку:

Він перетнув майданчик! Усюди кров! Там якесь поле й кущі!

Не кричати я сказав! — Потім Тіслові. — О’кей, зараз дізнаємося, праві ви були чи ні.

Почекайте.

Він сховається. Я повинен іти.

Ні. Почекайте. Я хочу, щоб ви мені пообіцяли.

Я вже обіцяв. Лікар незабаром буде.

Ні. Інше. Ви повинні мені обіцяти. Коли знайдете його, я хочу побачити його кінець. Я маю право. Я занадто багато пережив, щоб не бачити кінця.

Ісусе! — Керн здивовано похитав головою. — Ісусе!

Я вистрелив у нього, влучив і відразу перестав його ненавидіти. Мені тепер його просто дуже шкода.

Так, звичайно.

Ні, не тому, що він мене підстрелив, ні. Само по собі це не має значення. Якби він у мене не влучив, мені все одно було б шкода. Тільки обіцяйте, що я побачу його кінець. Це мій обов’язок перед ним. Я повинен бути з ним до кінця.

Ісусе!

Обіцяйте мені.

Добре.

Не брешіть. Я знаю, ви думаєте, що я надто важко поранений, щоб можна було тягнути мене на те поле.

Я не брешу, — сказав Керн. — Мені треба йти.

Траутмен залишився з Тіслом.

То ви не йдете, Траутмене? — запитав Тісл. — Ви поки хочете залишитися осторонь, так? А чи не здається вам, що ви теж повинні це бачити? Бути там і спостерігати, як він поведеться в безвихідній ситуації?

Траутмен заговорив нарешті, і голос його був дуже сухим.

Як ви почуваєтеся?

Я нічого не відчуваю. Ні, не те. Бетон дуже м’який.

О! — По землі пробігла ударна хвиля від нового вибуху, небо освітив ще один спалах. Вогонь досягнув другої бензостанції.

Ще одне очко на користь вашого хлопця, — сказав Тісл. — У школі його добре навчили, тут жодних сумнівів.

Траутмен подивився на пожежних, які поливали зі шлангів будівлі суду й поліцейської дільниці, на рану в животі Тісла, і його очі заблищали. Він пересмикнув затвор рушниці, заводячи патрон із дробом у патронник, і пішов через галявину до задньої частини будинку.

Навіщо ви це зробили? — запитав Тісл, хоча він уже сам здогадався. — Почекайте!

Ніякої відповіді. Траутмен швидко віддалявся.

Почекайте, — з останніх сил підвищив голос Тісл. — Вам не можна цього робити!