Пасажир - Жан-Крістоф Гранже

— Він пиячив?

Вона нічого не сказала. Він зрозумів її мовчання. Заразом він далі писав. Виходило, що Патрік Бонфіс був типовий випадок. Під гнітом фінансових проблем він скинув із себе власну особистість мов незручне пальто. Потім сів на потяга до Бордо. Гаразд, але до чого тут випадок на вокзалі? Він і справді став свідком якогось страхіття? І звідки в нього взявся розвідний ключ і телефонний довідник?

— А далі що було?

— Увечері я пішла до жандармерії. Вони оголосили його в розшук.

Либонь, у жандармерії не надали особливого значення зникненню рибалки, який до того ж і чарчину полюбляв хильнути. Принаймні до Жиронди повідомлення про розшук так і не дісталося.

— Він уперше отак щезає?

— Авжеж! Патрік, він, знаєте, трохи загальмований. Наче мішком його втелющили. Але таке він уперше оце утнув.

— Давно ви живете разом?

— Три роки.

У балачці настала пауза. Потім Сільвія тихо запитала:

— Як він там?

— З ним усе гаразд. У нього деякі проблеми з пам’яттю. Гадаю, від тих ваших прикрощів мізки його трохи… е-е… заклинило. У нього амнезія. Мабуть, його підсвідомість намагається стерти минуле, щоб дати йому змогу розпочати все з нуля.

— Як це з нуля? Що все це означає?

Сільвія розгубилася. Справді, Фрер діяв неначе танк.

— Він не хотів од вас утекти, — похопившись, якомога м’якше сказав він. — Та на нього забагато навалилося. Борги, проблеми з роботою… Усе це змусило його втікати від самого себе.

Співрозмовниця мовчала. Фрер теж не поспішав поновлювати розмову. Адже правди він теж не знав. Усе могло відбуватися цілком інакше. Патрік поїхав до банку. Дорогою десь хильнув чарчину. Сів на потяга до Бордо. І тут, на вокзалі, щось таке побачив. І воно було таке жахливе, що геть стерло йому пам’ять. Ковбой ховався у мастильні, цілком згубивши уяву про те, хто він такий.

— А можна мені відвідати його?

— Авжеж. Тільки зачекайте мого дзвінка. Я незабаром вам зателефоную.

Фрер попрощався з жінкою. На годиннику було пів на десяту. Історії хвороб нових пацієнтів, що він їх переглядав завжди вранці, нехай зачекають. Він замкнув кабінет, попередив секретаря, що на часину піде, і подався до зали художньої терапії. Чомусь певен був, що чолов’яга у стетсонівському брилі буде там.

Він вибрав із в’язки відповідного ключа і відімкнув двері. Мимохідь поздоровкався з кількома колегами. Як він і припускав, Бонфіс був у майстерні. Сьогодні він вирішив ліпити і тепер працював над чимось, що скидалося на примітивну глиняну машкару.

— Вітаю.

Обличчя пацієнта осяяла широка усмішка, аж ясна стало видно.

— Як ся маєш?

— Добре.

Фрер сів поруч. Почав здалеку:

— Ти вже думав про те, що розповів мені вчора?

— Ти маєш на увазі мої… спогади? Навіть не знаю. Сьогодні вранці до мене підійшла якась жінка, дуже приємна. Вона назвала мене Патріком…

Він замовк. Сидів, не відводячи очей від своєї машкари. Наче в’язень, що невдало втік із буцегарні. Фрер чув, як він гучно ковтає слину.

І тоді Матіас зважився.

— Я допіру розмовляв із Сільвією.

— Сільвією?

Здоровань завмер. Зіниці його розширилися, наче у звіра, що провадить нічний спосіб життя. Напевне, в цілковитій пітьмі безпам’ятності для нього засяяв тоненький промінчик світла. Фрер і так хотів під час майбутнього сеансу розворушити його глузд, щоб показати пацієнтові правильний шлях до себе. Та зараз йому стало зрозуміло, що механізм відновлення пам’яті вже почав діяти — Патрік Бонфіс просто-таки на очах ставав самим собою. Лікареві залишалося тільки прискорити той процес.

— Я одвезу тебе додому, Патріку.

— Коли?

— Сьогодні.

Ковбой помалу похитав головою. Незакінчена машкара випала в нього з рук, і він перевів на неї погляд. Ось і все. Це квиток в один кінець, і дороги назад не буде. Що ж стосується Фрера, то він як психіатр усі свої надії пов’язував із поверненням пацієнта до Країни Басків. Там, у знайомій обстановці та за підтримки близької людини, він знайде своє Я.

Але тепер Матіаса охопили сумніви. Коли до втікача повертається пам’ять, він найчастіше забуває вигадану особистість. І Фрер боявся, що Патрік заразом забуде і про те, що бачив на вокзалі. Однак заводити розмову з ним про Паскаля Мішелля він не буде.

Фрер підвівся і приязно торкнувся Патрікового плеча.

— Відпочивай. Я зайду по тебе після обіду.

Чолов’яга у стетсонівському брилі кивнув. Із його обличчя неможливо було збагнути, чи радий він новому поворотові подій, чи, навпаки, вони засмутили його. Фрер хутко ішов назад, до свого кабінету. Двері. Ключі. Столи і ліжка, наглухо прикручені до підлоги. І непозбутнє враження, наче він наглядач, що стереже чужі душі.

Він попросив секретаря придбати йому свіжих газет і подзвонив Сільвії, щоб попередити про їх приїзд. Жінка, здавалося, була й досі приголомшена.

Наприкінці розмови він із пафосом сказав:

— Найкоротший шлях Патріка до самого себе — це ви.

Вони домовилися зустрітися о третій годині дня в порту Ґетарі, і Фрер поклав слухавку. Він просувався вперед навмання. Ще ніколи йому не доводилося стикатися з такою ситуацією. На мить у нього виникла спокуса зателефонувати капітанові Шатле і сповістити їй ту новину. Потім він згадав, що розлучилися вони не друзями. А головне, він пошив у дурні експерта з криміналістичної служби. Цікаво, за таке карають?

Залишалася ще одна проблема. Уранці Анаїс мала отримати результати аналізів, про які він довідався минулої ночі. Наявність планктону на руках ковбоя і в ямі посилить її підозри до нього. Може, вона захоче взяти його пацієнта під варту. Найліпше буде завезти його подалі. Якщо вже геть не пощастить, вони пошлють когось за Патріком до Ґетарі, та в нього буде день чи два, щоб у знайомій обставі згадати, хто він такий.

Думки Ферра урвав стук у двері. Прийшла секретарка з купою місцевих часописів: «Сюд-Вест», «Нувель репюблік де Пірене», «Депеш», «Журналь дю Медок»… Матіас проглянув заголовки на першій сторінці. Усі вони присвячені були одній темі — імлі, що минулими вихідними вкрила щільною запоною всю Жиронду. Перелік лихих пригод, які сталися через погану видність, забирав половину шпальти.

У дописі, набраному дрібним кеглем, сповіщали також, що «на вокзалі Сен-Жан знайшли тіло безпритульного, який загинув од переохолодження». Фрер оцінив хитромудрість поліцаїв. Він не знав, як їм пощастило пошити в дурні журналістів, та факт залишався фактом: вони вміло знешкодили міну, що могла викликати паніку поміж