Пасажир - Жан-Крістоф Гранже
Та вона нічого цього не зробила. Не звернулася до суду. Не зв’язалася з адвокатами потерпілих. Просто повернулася до Бордо. Орендувала в банку панцерну шафу і заховала там зібрані документи. Замикаючи ту залізну коробку, вона оцінила чорний гумор ситуації: то було її перше розслідування, її бойове хрещення в ролі працівниці поліції. Та вона розуміла, що програла. У неї забрали все. Дитинство. Походження. Особистість. І майбутнє віднині уявлялося їй чистим аркушем.
Вона звелася на ноги й розсунула галуззя. Напад минувся. Як завжди, Анаїс дійшла до того ж висновку, що й передніше. Їй треба знайти собі чоловіка. Терміново. Чоловіка, що в його обіймах минуться всі її згадки, всі її страхи і весь її біль. Вона втерла сльози, обтрусила коліна і почвалала вгору по схилу. Чоловік у її житті. Вона думала не про координатора з криміналістичної служби, отого привабливого араба, і не про дурнів у мережі.
Вона думала про психіатра.
Рафінований інтелектуал у бібліотеці з полицями зі сполірованого дерева.
Їй хотілося поринути у мрії, та образ Фрера повернув її до вбивства. Вона перевірила мобільника. Нових повідомлень нема. Ото й добре. Можна буде хоч поспати трохи. А завтра зранку взятися до розслідування. Для неї вже розпочався зворотний відлік.
Вона підійшла до авто. Холоднечі вже не відчувала. Тільки в очах трохи пекло — забагато плакала. У горлі стояв гірко-солоний присмак.
Вона відчинила дверцята, аж задзеленчав телефон.
— Алло?
— Це Зак.
— Де ти пропадав, скажи на милість?
— На півдні. Знайшов твого бугая.
— Ви певні цього?
— На всі сто відсотків. Це Патрік. Патрік Бонфіс.
Медсестра стояла напроти його стола, узявшись у боки. Міріам Феррарі. Тридцять п’ять років. Зріст один метр сімдесят сантиметрів. Вага вісімдесят кілограмів. Фрер добре знав її. Дужа, як чоловік, та добра, мов нянька. Вона ще не скинула пальта, і з плеча звисала сумка. Вона прийшла до відділення вранці у понеділок і почала вимагати зустрічі з Матіасом Фрером.
Вона щойно впізнала ковбоя-забудька у коридорі відділення.
Психіатрові аж не вірилося в такі збіги обставин.
— Я з басків, пане. Моя родина мешкає в Ґетарі, в селі на узбережжі, неподалік від Біарріца. Кожними вихідними я їду додому. У мого зятя продуктова крамниця біля фронтону. І ось…
— І що ж?
— Приходжу сьогодні на роботу і бачу його. Я відразу його впізнала. Та це ж, думаю, Патрік! Патрік Бонфіс. Рибалка. Його в нас усі знають. У нього свій човен біля причалу.
— Ви з ним розмовляли?
— Авжеж. Здоров, кажу, Патріку. Що ти тут робиш?
— А він щось відказав на те?
— Та нічого. Але ж і це відповідь, правда?
Фрер сидів, опустивши очі, і вивчав предмети на столі. Записник. Ручка. Довідник французьких лікарських препаратів «Відаль». Книга з англійською назвою «Diagnostic and Statistical Manual», американський довідник із класифікації душевних розладів. Він дивився на ті звичні речі й розумів, що вони німе свідчення обмеженості його знань. Свідчення його безпомічності.
Якби не випадок, хіба зумів би він з’ясувати особу пацієнта?
— Розкажіть про нього детальніше, — попросив він медсестру.
— Та я не знаю, що й розповідати.
— У нього є дружина чи діти?
— Дружина є. Ну, не зовсім дружина. Ніби подруга. Вони не одружені.
— Як її звати?
— Сільвія. Або ні, Софі. Не пам’ятаю гаразд. Вона в каварні працює, біля порту. Як сезон, звісно. А решту часу допомагає Патрікові. Невода полагодити чи ще там щось…
Фрер записував усе. Він згадав про планктон, що виявили під нігтями пацієнта. Ґетарі розташоване в зоні, де водиться цей мікроорганізм. Патрік Бонфіс. Він підкреслив ім’я.
— Давно вони мешкають у Ґетарі?
— Я й не знаю. Принаймні поселилися там раніше, ніж ми. А ми в Ґетарі вже чотири роки.
Знаючи, хто він такий, Фрер міг поступово оживити пам’ять пацієнта, що стосувалася його достеменної особистості. А потім узятися до причин, які викликали амнезію. З’ясувати, що той бачив на вокзалі.
— Дякую, Міріам, — сказав він, підводячись. — Ці нові факти сприятимуть лікуванню… Патріка.
— Ви вже вибачте мені, лікарю, але… Не дуже насідайте на нього, добре? Щось мені вигляд його не до вподоби. Якийсь такий… засмучений.
— Не турбуйтеся. Ми будемо потроху просуватися.
Медсестра вийшла.
Так само навстоячки Фрер перечитав свої нотатки. І сказав собі, що, навпаки, не можна було гаяти часу. Він замкнув двері й посунув до себе телефона. Дзвінок у довідкове бюро, і ось перед ним уже лежав номер телефона Патріка Бонфіса в Ґетарі.
Після третього дзвінка слухавку взяла жінка.
— Це Сільвія Бонфіс? — навпрямки запитав Фрер.
— Не Бонфіс моє прізвище. Мене звати Сільвія Робен.
— Ви подруга Патріка Бонфіса?
— А ви хто?
У голосі вчувалася суміш надії та неспокою.
— Я лікар Матіас Фрер, психіатр зі шпиталю П’єра Жане в Бордо. Патрік Бонфіс тепер перебуває у мене у відділенні. Він прибув до нас три дні тому.
— О Боже…
Голос жінки урвався, і Матіас почув щось на кшталт легенького свисту. Вона плакала. Безгучно, але гірко.
— Пані…
— Я так хвилювалася, — схлипуючи, видихнула вона. — Він же пропав, і нічого не чутно було про нього…
— Коли він зник?
— Сьогодні шостий день.
— Ви зверталися до поліції?
Замість відповіді пролунав той самий свистючий звук.
Матіас вирішив не наполягати.
— Ви подруга Патріка Бонфіса, рибалки з Ґетарі?
— Авжеж.
— За яких обставин він зник?
— Це сталося минулої середи. Він пішов у банк.
— У Ґетарі?
Вона засміялася крізь сльози.
— Ґетарі — це село. Він подався до Біарріца нашим авто.
— Якої марки авто?
— «Рено». Давня модель.
— Коли ви захвилювалися?
— Відразу ж. По-перше, я потерпала за те, що йому скажуть у банку. У нас проблеми… великі проблеми.
— Борги?
— Кредит. За човна. Розумієте… одне слово… рибалити стало нелегко. Багато податків. Та ще й правила весь час міняються. Та й ці іспанці… Вони просто-таки обдирають нас. Хіба ви не дивитеся теленовини?
Матіас хутко нотував.
— То що ж усе-таки сталося?
— Нічого! У тім і річ. Він не прийшов додому. Я зателефонувала до банку. Вони сказали, що він до них не заходив. Я пішла в порт. Обнишпорила всі каварні, де він
