Пасажир - Жан-Крістоф Гранже

— Дякую за комплімент.

— Виходить, я маю рацію. За милю таких бачу…

Треба поміняти тему. А то з нього нічого не витягнеш.

— Я з поліції, — твердо відтяла вона. — Мої особисті міркування нікого не стосуються. Скільки важив цей бугай?

— Десь п’ятсот п’ятдесят кілограмів.

— До нього можна було доступитися?

— Ми тримали його на пасовиську. Туди взагалі нема доступу. Дороги нема, розумієте? Тільки верхи можна дістатися.

Анаїс обійшла довкола туші. Її думки звернулися до вбивці. Щоб напасти на такого бугая, треба мати неабияку рішучість. Та вбивці для його страшної вистави конче потрібна була бичача голова, то він і не вагався.

— Скільки у вас бугаїв?

— Дві сотні. На різних пасовищах.

— Скільки тварин утримувалося разом із цим бичком?

— Десь голів із п’ятдесят.

Так само притуляючи долоню до рота, Анаїс підійшла до туші. Чорна шкура потьмяніла і здавалася просякнута вологою. Анаїс не могла не відчути, як перегукувалося видовище мертвого бичка, що безформною купою лежав долі, з тим жахом, що його вона на власні очі бачила в ремонтній ямі. Тільки там у жертву принесли Філіппа Дюрюї. Та якщо той утілював собою і Мінотавра, і його жертву, то безголовий бугай символізував і верховного бога, і жертовну худобину.

— Як, на вашу думку, злочинець зумів упоратися з бичком?

— Стрельнув капсулою зі снодійним. Бичок упав, і той одтяв йому голову.

— А він не боявся інших бичків?

— Вони, мабуть, розбіглися. Перша реакція бичка на небезпеку — це втеча.

Анаїс і раніше знала про той парадокс. Бугаї для кориди не відзначаються агресивністю. Просто їхня захисна реакція проявляється в такій безладній метушні, що складається враження, ніби вони страшенно люті.

— А він не міг додати йому снодійного в корм?

— Ні. Взимку ми даємо їм сіно й pienso[15]. Харчові добавки. Годівниці наповнюють лише наші пастухи. Та й уся худоба їсть із тих самих ясел. Ні, він таки стрельнув у нього капсулою. По-іншому ніяк.

— У вас на фермі є запас снодійних препаратів?

— Ні. Як треба приспати бичка, ми викликаємо ветеринара. А в нього свої ліки. І свій пістолет.

— А ви не знаєте когось, хто цікавився б худобою для кориди?

— Знаю. Їх тисячі. Щороку приїздять до нас на свято.

— Маю на увазі людину, що вешталася коло вашої ферми. Ніхто тут не тинявся, не пхав носа?

— Ні, таких не було.

Анаїс вдивлялася в перерубану шию худобини. Мертві тканини прибрали темно-синьої барви. Наче кошик зі стиглою ожиною, подумала вона. Поверх рани лисніли якісь дрібні кришталики.

— Розкажіть, як вони гинуть.

— Що?

— Як бугай гине на арені?

Фермер стенув плечима.

— Матадор заганяє йому в загривок шпагу по самісіньку гарду[16].

— Який завдовжки клинок шпаги?

— Вісімдесят п’ять сантиметрів. Щоб сягнув артерії або легеневої вени.

Анаїс ніби навіч побачила, як гострий клинок пронизує чорну шкіру, прошиваючи органи і тканини. А ось і вона маленьким дівчам сидить на кам’яних східцях амфітеатру. Від жаху вона притуляється до батька, а він обнімає її, захищаючи. І регоче. Мерзотник.

— Але перед цим пікадор перерубує бичкові потиличне сухожилля списом, — сказала вона.

— Авжеж.

— Потім до діла беруться бандерильєро. Вони розширюють рану, щоб побігла кров.

— Якщо у вас на це є відповідь, то нащо питати?

— Я хочу скласти чітке уявлення про всі етапи умертвіння бичка. Це ж досить кривава картина?

— Нітрохи. Усі травми мають внутрішній характер. Матадор не повинен зачіпати легені. Публіка не любить, як бугай харкає кров’ю.

— Ви мене дивуєте. То матадор своєю шпагою просто завдає милосердного удару?

— Послухайте, чому ви до мене прискіпались оце? Що вам насправді од мене треба?

— Я хочу з’ясувати, чи убивця міг бути матадором.

— Швидше різником.

— Хіба це не те саме?

Mayoral подався до дверей, показуючи, що балачці край. І знову вона все зіпсувала. Анаїс наздогнала його на порозі. Дощ уже вщух, крізь хмари проглянуло сонечко, і калюжі засяяли мов люстерка.

Замість того, щоб спробувати прихилити до себе фермера, вона не втерпіла і поставила ще одне запитання.

— А правда, що бичків для кориди ніколи не підпускають до самок? Щоб лютіші були?

Бернар Рампаль обернувся до неї і процідив крізь зуби:

— Тавромахія — це мистецтво. І, як і кожне мистецтво, воно має свої закони. Віковічні закони.

— А мені казали, ніби в оборах вони намагаються вилізти один на одного. Як ви гадаєте, якби публіка дізналася, що всі ваші бугаї — гейки, їй це сподобалося б?

— Забирайтеся відсіля.

На біса! На біса! На біса!

Вона сиділа за кермом і вголос проклинала себе. Учора зіпсувала розмову з лікарем, що полюбляє гольф. Сьогодні з фермером, який знав про бичків усе. Вона просто не може не бути агресивною. Не може не псувати все своїми дитячими наскоками і жалюгідними провокаціями. Їй доручили серйозне кримінальне розслідування, а вона грається в підлітковий бунт проти буржуазного способу життя.

Кров гупала у скронях. Лице вкрилося холодним потом. Якщо хтось із них зателефонує до прокуратури, їй гаплик. Справу передадуть іншому працівникові поліції. Досвідченішому. І не такому імпульсивному.

Діставшись Вільнев-де-Марсана, вона зупинила авто. Висякалася. Ще раз попирхала ліками в горло і закапала носа. Треба було заглянути до жандармерії, та її опосіли сумніви. Тепер як ніколи треба бути дипломатом, а вона просто нездатна до цього. Надто ж тепер. Та нехай. Пошле до них Ле Коза. У нього талант на такі речі.

Вона ввімкнула запалювання і натисла на газ. Цього разу вона не стала кружляти по шосе департаменту, а якомога хутчіше виїхала спершу на магістраль N10, а потім на Е05. І подалася до Бордо.

Задзеленчав мобільник. Не відриваючи погляду від шосе — авто рухалося зі швидкістю сто вісімдесят кілометрів на годину, — вона плечем притиснула до вуха телефон.

— Це Ле Коз. Я цілу ніч прочісував мережу. А вранці обдзвонив усі загси і служби соціального захисту.

— Кажи, але коротко.

— Філіпп Дюрюї народився в Каєні у вісімдесят восьмому році. Батьки невідомі.

— Навіть мати?

— Навіть вона. Мати відмовилася від нього, а в цих випадках гарантується анонімність. Звичайно, можна дізнатися, але тут потрібен офіційний запит…

— Далі.

— Його взяв під опіку дитячий