Пасажир - Жан-Крістоф Гранже
Дімун мовчав. Певне, вагався. Паперова тяганина всім уже сиділа в печінках. Фрер поспішив розвинути успіх.
— Скажіть бодай основне. За словами мого пацієнта, до якого починають повертатися деякі спогади, частинки під нігтями можуть бути цегляним пилом…
— Нітрохи.
— А що ж воно?
— Різновид фітопланктону.
— Як ви сказали?
— Морський планктон. Мікроорганізми, що живуть у прибережних водах Атлантичного океану на півдні Франції. Здебільшого на Баскському узбережжі.
Фрер подумав про Мішеллеві вигадки з приводу Оданжа, Кап-Ферре і неіснуючого села Марсак біля Пташиного острова. Спотворення і деформації, що за ними ховається справжнє місце його народження — Країна Басків.
— То вже визначили, що це за планктон?
— Довелося звернутися до Інституту океанологічних досліджень і Відділу із захисту довкілля узбережжя. Планктон належить до родини Mesodinium harum, тобто до диноджґутиконосіїв. Коли вірити людям, із якими ми розмовляли, це рідкісний вид фітопланктону, що належить до підводної флори Баскського Карнизу.
Матіас хутко записав це і відразу ж — хапай, дяче, поки гаряче! — запитав:
— Ще щось знайшли?
Його розмовник трохи повагався, а потім усе-таки сказав:
— Поліцію зацікавить той факт, що цей самий вид планктону виявили ще в одному місці.
— Де?
— На місці злочину. На дні ремонтної ями. Ми встановили відповідність поміж зразками, взятими з рук вашого пацієнта, і зразками з ями.
Фрер мовчав, намагаючись осмислити ту новину. Анаїс Шатле мала рацію: ковбой бачив трупа. А може, і ще щось…
— Дякую, — сказав він. — Я поки що утримаюся від використання цієї інформації під час проведення гіпнозу. Розслідування — це справа поліції.
— Авжеж, — схвально відгукнувся Дімун. — Нехай щастить.
Матіас поклав слухавку. Тремтячою рукою записав усе, що почув од фахівця. Морський планктон свідчив про Баскське узбережжя. Може, вказував на професію, що пов’язана з морем. Він і досі був певен, що Мішелль працює руками, до того ж надворі. Рибалка? Він декілька разів підкреслив те слово.
Та заразом планктон пов’язував Мішелля і з трупом. Фрер поклав ручку. Його охопило відчуття, що той зв’язок стане петлею на шиї його пацієнта…
І водночас увесь його лікарський досвід, уся інтуїція запевняли у протилежному: ковбой не винен. Може, він застав убивцю на місці злочину. Може, навіть зчепився з ним, озброєний ключем і телефонним довідником. І кров на тих предметах цілком могла виявитися кров’ю вбивці…
Та думка немовби підштовхнула його до іншої, і Фрер подався до кухні. Не запалюючи світла, він підійшов до вікна і глянув надвір.
Людей у чорному там і близько не було.
— Шато-лесаж — одна з шести зареєстрованих у Медоці марок вина найвищої якості, що виробляється в Лістрак-Медоці…
Анаїс змерзла. У сховищі, де стояли високі хромовані резервуари, схожі на домовини, гуляли протяги. Добре, хоч куртку не скинула. І ще вона подумки раділа, що зовні не виділяється поміж іншими членами клубу, які теж не належали до панів.
— Наша винарня має давню історію. Сорти винограду, які ми використовуємо, відомі з XV століття…
Група помалу рухалася залою, слухаючи розповідь власника і розглядаючи свої відображення у сріблястих боках резервуарів для вина. Щонеділі надвечір Анаїс вирушала в екскурсію до нової винарні — вона була членом клубу дегустаторів, що організовував відвідування різних шато, розташованих біля Бордо.
І щоразу вона запитувала себе: навіщо їй воно? Що вона забула на цих нудних походеньках? Хіба не ліпше було б збути вечір перед телевізором, із тарілкою на колінах, дивлячись черговий серіал? Не кажучи вже про те, що можна було присвятити цей час вивченню символіки міфу про Мінотавра. Або дослідженню шляхів поширення наркоторгівлі в Європі.
Вона не поставила перед собою жодне з цих запитань. Як і щонеділі, точнісінько о восьмій вечора, вона подалася до виноградника. Розслідування наприкінці дня не дало нічого нового. Джафар дуже ретельно прочесав усі притулки бурлак, але марно. Ле Коз працював над детальною біографією Філіппа Дюрюї, та сподіватися на успіх у цьому напрямку в неділю було неможливо. Конант закінчив перегляд відеозаписів зі спостережних камер на вокзалі — потерпілого там і близько не було — і перейшов до вивчення записів, зроблених у кварталах для безпритульних. Від Зака зовсім звісток не було. Склалося таке враження, ніби він зник у пошуках скотарів.
Анаїс телефонувала до Форт-Роні. Їй пощастило поговорити зі співробітником архіву — справжньою живою енциклопедією злочинного світу. Та він геть нічого не пам’ятав про вбивство з міфологічною підкладкою. Не пам’ятав, щоб якась сцена убивства відбувалася за таких моторошних обставин. Ні у Франції, ні в Європі. Анаїс побалакала телефоном зі своїми помічниками і відпустила всіх додому, загадавши завтра зранку зібратися в комісаріаті.
Коли вона виходила з дільниці, її зупинив старший комісар Деверса і затримав на кілька слів. Зміст його розмови був claro[8]. Нічого не казати засобам масової інформації. Прокуратура призначить слідчого суддю не раніше, ніж за шість днів. Доти Анаїс вільна у своїх діях і може провадити розслідування на власний розсуд. Тільки нехай не втрачає пильності: політичні кола Жиронди, депутатський корпус і взагалі всі, хто має вагу в суспільстві, будуть стежити за кожним її кроком. Анаїс подякувала йому за довіру і з незворушним виглядом попрощалася, хоча насправді від стресу шлунок її вже зібгався в кім’ях.
— У листопаді ми розливаємо вино в діжки, де розпочинається процес малолактозної ферментації. Пересічно вино витримується в діжках від дванадцяти до тринадцяти місяців…
Анаїс знову почало морозити. Вона уявила собі, що її руки вкриті шрамами. Відчуття, що вони весь час голі, виставлені напоказ, нічим не захищені, не покидало її ніколи. І не було на світі такої тканини й такого одягу, що міг би подолати цей холод. Адже струмував він ізсередини.
— Ми не прагнемо затягувати достигання вин у дерев’яних діжках. Наша мета — виробництво гармонійних вин, що поєднують у собі фруктові пахощі, кислоту і міцність. Це круглі, приємні на смак вина, що дарують відчуття свіжості…
Анаїс більше його не слухала. Вона поринула сама в себе. На дно своєї душі. Свого болю. Мимоволі вона міцно зціплювала долоні, а в голові весь час шугала та сама думка. Не витримаю я… Тепер дрижаки пішли й у ноги. Вона стояла і дригоніла всеньким тілом. Та заразом почувалася так, неначе геть закам’яніла. Коли надходив черговий
