Пасажир - Жан-Крістоф Гранже

Щойно вона поїхала, пішов дощ. Мляво, немовби насилу, благословлялося на світ. Вона їхала, і краєвиди знай мінялися за вікном — соснові ліси та діброви поступалися місцем пасовиськам і виноградникам. Нічого не тішило її. Що ще гірше, вона страшенно застудилася: голову наче обценьками стиснуло, в горлі дерло, в носі заклало. Отаке буває, як вештаєшся уночі горами та долинами, обливаючись сльозами…

Із магістралі А62 (може, то була Е05?) вона звернула на шосе Д651, що належало департаментові й провадило на південь. Добре, хоч ферма далеко, то в неї був час на роздуми. Двірники човгали по склу, виконуючи мелодію, що скидалася на похоронний марш. Шлях за стіною дощу ледь було видно. Вона декілька разів повторила собі, що злочинець теж їхав тут, тільки у зворотному напрямку. І віз із собою здобич. Голову в торбі.

Вона поминула Мон-де-Марсан і попрямувала на Вільнев-де-Марсан. Дорогою зупинилася біля аптеки. Накупила ліків. Доліпран. Фервекс. Юмекс. У сусідній пекарні придбала плящину коли без цукру, щоб запити пігулки. І закінчила свою екзекуцію, щедро попирхавши в горло і закапавши носа.

Знову за кермо. Виїжджаючи з міста, вона помітила праворуч дорожнього щита з написом «Ganaderia de Gelda» і попрямувала мокрим прослідком. Хоч куди глянь, не видно було жодного бугая. Та й не дивно. Вона знала, що основний принцип розведення toro bravo полягає в тому, щоб до кориди тримати їх подалі від людей. Щоб вони були якомога лютіші й агресивніші, а головне, гірше підготовлені до зустрічі з матадором.

Узагалі, їй слід було попередити про свій приїзд жандармерію. Нащо кривдити місцеву владу? До того ж вони дали б їй змогу ознайомитися з матеріалами справи. Та вона свідомо воліла провадити розслідування сама, не хотіла, щоб під час розмови з фермером щось давило на неї. «А з дипломатією панькатися будемо потім», — подумала вона собі.

Вона заїхала до вузького входу. Безлисте гілля дерев, що оточувало його, схрещувалося над головою, розтинаючи небо нерівними рисками, від чого воно скидалося на плетиво шпарин. Наприкінці шляху з’явився будинок із фахверковою[11] стіною. Анаїс проїхала ще декілька метрів і зупинилася. Типова ландська ферма. Просторе земляне дворисько з кількома дубами обіч. Дім господаря — темні сволоки, біла глина. Потиньковані дерев’яні прибудови…

Усе вкупі воно справляло шляхетне враження, та заразом віяло від нього тугою і якоюсь непевністю. Мешканці ферми десятки років, якщо не сотні, боролися за виживання, далекі від технічного поступу і сучасних зручностей. Анаїс уявила собі житлові приміщення без центрального опалення і водогону. Вона навмисне уявляла все тяжчим, і при цьому їй було гірко й недобре.

Вона вийшла з авто і попрямувала до хати, напнувши на голову відлогу і намагаючись не вшевкатися в калюжі. Десь загавкав пес. Тхнуло гноєм. Вона постукала у двері. Тиша.

Анаїс ще раз озирнулася. Поміж двома хлівами стало видно arena de tienta. Тут влаштовували пробні бої, та не биків, яких до настання великої днини взагалі не випускали на арену, а їхніх матерів. Корів заганяли на майданчик і кололи списами. Вважалося, що ті з-поміж них, які аж казяться від тих уколів, приведуть на світ найліпших toro bravo. Наче в природі існував ген агресивності.

— Це ви телефонували мені вчора з поліції?

Анаїс обернулася. Позаду стояв худий мов тичка чоловік у чорній куртці. «Легкий мов пух», — подумала вона. Не більш ніж п’ятдесят кілограмів, а зріст метр сімдесят. Як його ще вітром не звіяло? Анаїс дістала посвідку.

— Капітан Анаїс Шатле, центральна поліційна дільниця Бордо.

— Бернар Рампаль, — сказав чолов’яга і без ентузіазму потиснув простягнуту руку. — Я тут скотар. Mayoral[12] і conocedor[13].

— Ви фахівець?

— Із генеалогії тварин. Із хронології боїв. Розведення бугаїв для кориди — це передовсім пам’ять. — Він тицьнув себе пальцем у скроню. — Усе тут.

Дощ поливав його шпакувату чуприну і пацьорками збігав з неї. «Як із гусака», — подумала собі Анаїс. Вигляд у нього і справді був чудернацький. Вузькі плечі. Маленьке, мало не дитяче обличчя землистої барви, хоч укрите густою мережею зморщок. Голос був не ліпший від статури, високий і писклявий. Вона інакше уявляла собі чоловіка, що глядить бугаїв вагою з півтонни. Та, либонь, мужність цього дядька виявлялася в іншому. У глибокому знанні свого ремесла. У звичці командувати. І він був без сантиментів.

— Ви знайдете того негідника, що уколошкав мого бугая?

— Для мене важливіше те, що він забив людину.

— Люди одвіку вбивають одне одного. А цей мерзотник напав на беззахисну худобину. Це вже щось нове.

— А хіба ви цілий рік не те саме робите?

Conocedor насупився.

— А ви з фанатиків, що виступають проти кориди?

— Я змалку ходила на кориду.

Вона не стала казати, що завжди поверталася звідти хвора. Фермерове обличчя трохи пом’якшало.

— Кому належить пасовиcько?

— Одному підприємцеві з Бордо. Справжній знавець кориди.

— Ви сповістили його?

— Авжеж.

— І як він реагував?

— Як і всі. Обурився.

Анаїс записала ім’я й координати підприємця. Треба буде його допитати. А також і всіх наймитів з пасовиська. Поки що не можна скидати з рахунку, що злочин скоїв хтось зі своїх. Хоча жандарми, напевно, з усіма поговорили.

— Ходімо зі мною, — запропонував чолов’яга. — Ми занесли тіло до хліва. Для страхової компанії.

Цікаво, за яким пунктом угоди фермер збирається отримати страхування, подумала собі Анаїс. Може, псування матеріалу? Вони увійшли до великого хліва. Усередині було купами складене сіно. Під ногами чвакала грязюка, було дуже холодно. Вогкий дух силосу перебивав сморід органічного тліну. Так смердить тухле м’ясиво.

Бичачий труп був накритий плівкою і займав середину приміщення.

Чоловік рішуче смикнув до себе плівку, випустивши на волю цілісіньку хмару мух. Сморід посилився. Анаїс глянула на величезну тушу, яку вже добряче рознесло. До неї неначе повернулося нічне жахіття: безликі чоловіки, що махають сокирами, трупи худоби, що висять на гаках, телята, з яких обдерли шкіру і тепер їхнє голе м’ясо мерехтить матовими блищиками…

— Сьогодні чекаємо експерта. Потім уже закопаємо.

Анаїс не відповіла. Вона міцно стискала долонею рота і носа. Величезна безголова туша наводила на згадки про античні жертвопринесення, що мали вивільнити живлющі сили природи і збільшити плодючість землі.

— Оце лихо, — зітхнув фермер. — Cuatren~o[14]. Саме збиралися випустити його.

— Вперше і востаннє.

— Ви кажете те саме, що