Пасажир - Жан-Крістоф Гранже
— Що за фестиваль?
— Вуличного театру. Там його затримали за вживання наркотиків. Та незабаром відпустили — адже він був неповнолітній.
— Які наркотики він вживав?
— Амфетаміни, екстазі, кислоту. Потім його ще два рази затримували, тобто принаймні двічі. І завжди на фестивалях. Року або рейву. У квітні 2008 року — в Камбре, а в 2009 — у Мійо.
— Знову за дурман?
— Ні, за бійки. Хлопчина він був задерикуватий. Надто ж не любив викидайлів у барах.
Анаїс не забула, який вигляд мало тіло вбитого хлопчини. Шкіра і кістки. Та, певне, він був не з боязливих. А може, просто завжди під дурманом? Принаймні навряд чи дозволив уколоти собі невідому дозу, не з власної волі. Отож, убивця задурив йому голову…
— Гаразд. А що останнім часом?
— Найсвіжіша інформація стосується січня цього року.
— У Бордо?
— У Парижі. Ще один концерт. 24 січня 2010 року в залі «Елізе-Монмартр». Дюрюї там знову встряв у бійку. У нього знайшли два грами героїну. Його забрали до комісаріату Гут-д’Ор. Спершу до витверезника, а потім до камери попереднього ув’язнення. За вісімнадцять годин за рішенням суду відпустили.
— Справи не завели?
— Два грами — це для особистого споживання.
— Що потім?
— Потім нічого. Аж до ремонтної ями. Можна припустити, що він повернувся в Бордо наприкінці січня.
Не варто детально простежувати життя цього бурлаки. Увагу слід звернути на останні його дні. Тоді він і зустрівся з убивцею, і той не належав до волоцюг.
— Від решти новини є?
— Джафар цілу ніч згаяв із волоцюгами.
У неї потепліло на серці. Усупереч її наказу ні Ле Коз, ні Джафар не розбіглися спати додому. Один за всіх, і всі за неї…
— Щось дізнався?
— Та небагато. Дюрюї майже ні з ким не водився.
— А що в нічліжках? У безплатних їдальнях?
— Він зараз ходить по них.
— Що в Конанта? Усі плівки переглянув?
— Ще дивиться. Але в нього поки що нуль. Дюрюї на жодній нема.
— А Зак?
— Про нього нічого не знаю. Наче зранку мав трусонути дилерів. Як я второпав, ти його лишила замість себе.
Ле Коз говорив сухо, та Анаїс не мала часу порпатися в його кривдах. Їй спала на думку нова ідея.
— Зателефонуй Джафарові. Нехай шукає собаку.
— А що з тим собакою? Ми обдзвонили всі притулки. Ніяких слідів того пса. Тим паче що ми навіть породи його не знаємо. Найпевніше, убивця порішив його і десь закопав.
— Треба побалакати з різниками. Обійти ринки. Особливу увагу звернути на гуртових продавців. Сам подумай, адже Дюрюї повинен був якось годувати того пса.
Ле Коз мовчав, здається, він був розгублений.
— Не втямлю, що ти хочеш дізнатися…
— Нам потрібен свідок. Хтось міг бачити Дюрюї в товаристві іншого чоловіка. Того, що врешті і зробив йому смертельного укола.
— Різники навряд чи розкажуть нам про нього.
— І щодо вбрання. Де купував собі одяг Дюрюї? Або на складах, де за копійки віддають неліквіди, або в «Еммаусі». Перевірте їх усіх. З’ясуйте, коли він там з’являвся востаннє.
— Мені здається, він переважно сидів у своєму лігві.
— Авжеж. Тож потрібно знайти місце, де він зазвичай жебракував. Не забувай, що раніше цю саму роботу виконав убивця. Він його помітив. Простежив за ним. Вивчив усі його звички. Нам доведеться зробити те саме. Може, нам пощастить зловити його тінь. Нові фото Дюрюї вже готові?
— Так, після затримання його фотографували.
— Показуйте ці світлини всім, із ким будете розмовляти. А мені надішли їх на айпод.
— Добре. То що мені зараз робити?
Анаїс звеліла йому розробляти слід ліків. Перевірити всі рецепти на імальген і кетамін, виписані в Аквітанії. З’ясувати, чи не було випадків пограбування у клініках і фармацевтичних лабораторіях. Ле Коз відказав, що все виконає, та особливого ентузіазму в його голосі не було.
Перш ніж скінчити розмову, вона попросила його зателефонувати до жандармерії Вільнев-де-Марсана і чемно — вона особливо підкреслила це — поцікавитися, чи немає в них новин.
Вона вже під’їжджала до Бордо. Думала вона зараз про того пещеного колегу, з яким допіру балакала. Лейтенант відзначався однією цікавою особливістю — жив розкішно, а заробляв небагато. Пояснити це родинною заможністю теж не можна було: його батько, простий інженер, уже був на пенсії. Раніше чи пізніше цими обставинами мав зацікавитися відділ внутрішніх розслідувань, та Анаїс запитань собі не ставила, бо знала на них відповідь.
Та метаморфоза сталася з її колегою 2008 року, після пограбування кам’яниці на проспекті Фелікса Фора. Ні, Ле Коз не був грабіжник, та він провадив слідство в цій справі. І декілька разів розмовляв із господинею кам’яниці, вже не надто молодою баронесою, що володіла однією з найліпших марок вина, яке вироблялося в районі Медока. Після того знайомства в Ле Коза з’явився годинник «Ролекс», авто «Ауді-ТТ» і чорна кредитна картка «Інфініт». Грабіжників він так і не знайшов, зате знайшов своє кохання. І те кохання суттєво поліпшило його добробут, як подейкували в коридорах комісаріату. До речі, якби сталося навпаки, це нікого не здивувало б.
Знову задзеленчав телефон. Джафар.
— Ти де? — запитав він.
— Під’їжджаю до Бордо. Щось викопав?
— Рауля.
— Це хто?
— Останній, хто розмовляв з Дюрюї до того, як його закатрупили.
На скронях Анаїс знову виступив піт. Напевне, в неї температура. Не кидаючи керма, вона ковтнула з аптечної пляшечки.
— Розповідай.
— Рауль — це жебрак, живе на набережній. Біля Сталінградського майдану, на лівому березі. Дюрюї вряди-годи ходив до нього.
— Коли вони бачилися востаннє?
— У п’ятницю 12 лютого, десь надвечір.
Либонь, тоді, коли його забили. Дуже важливий свідок.
— Як він сказав, Дюрюї збирався на якусь зустріч. Того ж таки вечора.
— З ким?
— З янголом.
— З ким?!
— Так сказав Рауль. А йому таке сказав Дюрюї.
Анаїс почувалася розчарованою. Алкогольна маячня. Або маячня під дурманом.
— Ти привіз його
