Пасажир - Жан-Крістоф Гранже

Вона пішки дійшла до «Клаб-гауза». І, вже переступаючи порога, раптом уявила собі, що зараз зіткнеться з батьком. Весь час вона боялася, що раніше чи пізніше це станеться. Зайва причина, щоб триматися поодаль від цього міста.

Вона окинула оком салони і крамнички зі спорядженням. Жодного знайомого обличчя. В отаких місцях, де збиралося так зване світське товариство, вона зі страхом чекала, що хтось упізнає в ній дочку Шатле. Пов’язаний із цим іменем скандал, що прогримів у світських колах Бордо, не забувся й досі.

Вона увійшла до бару. Дивно, але поки що ніхто не попросив її покинути приміщення, хоч вона прийшла сюди у джинсах і підбитих залізом черевиках. Гравці у гольфа, переважно чоловіки, з’юрмилися довкола полірованого барного шинквасу. Усі були вбрані в костюми, що личили цій місцині. Картаті штани. Щільні плетені светри поло. Підбиті цвяхами черевики. Марки наввипередки кричали про себе — «Ральф Лорен», «Гермес», «Луї Віттон»…

Анаїс гукнула бармена, непомітно показала йому посвідчення і пояснила, що їй тут треба. Бармен погукав начальника хлопчаків, що подавали ключки. З беджа[6] на зеленому пуловері видно було, що звати його Ніколя. Авжеж, лікар Давід Тіо зараз на полі. І Ніколя повів Анаїс за собою. Вони вже збиралися сісти в мінікар, аж їх перепинили: лікар щойно подався до роздягальні. Анаїс знову попрямувала за своїм проводирем.

— Оце тут, — сказав Ніколя, коли вони дісталися до дерев’яної лазні біля пагорба. — Але туди можуть заходити лише чоловіки.

— Проведіть мене.

Вони увійшли до чоловічого приміщення. Їх оточило хлюпання води в душі, галас, запахи поту впереміш із пахощами парфумів. Декотрі чоловіки вбиралися перед шафками з дерев’яними дверцятами. Інші виходили з душової, мокрі й голі. Треті зачісувалися або натирали тіло зволожувальним кремом.

В Анаїс виникло таке відчуття, наче вона просто-таки фізично вдерлася до царства чоловічої всемогутності. Тут розмовляли про гроші, владу, політику та спортивні перемоги. І, звісно ж, про секс. Кожен розповідав про свої перемоги в ліжку і хвалився коханками так само, як ото з гордістю сповіщав про те, скільки очок набрав на гольфовому моріжку. На неї ніхто поки що не звертав уваги.

— Хто тут Тіо? — запитала вона Ніколя.

Хлопець показав на чоловіка, що застібав ременя. Кремезний, високий, років п’ятдесяти, з сивиною на скронях. Анаїс підійшла, і її знову охопив неспокій. Чоловік виразно скидався на її батька. Те саме смагляве і величне обличчя. Той самий вираз на ньому — власника, що прагне твердо стояти на своїй землі.

— Лікар Тіо?

Чоловік усміхнувся. Її дискомфорт лише посилився. На неї дивилися ті самі крижані очі, як і в батька. Прозорі очі, що прагнули втопити тебе у своїй безодні.

— Це я.

— Анаїс Шатле, капітан судової поліції Бордо. Я хотіла б побалакати з вами про Філіппа Дюрюї.

— А, про Філіппа! Розумію…

Він поставив ногу на лавку і заходився зав’язувати шнурки. Метушня в роздягальні наче і не стосувалася його. Анаїс зачекала кілька секунд.

Лікар узявся до другого черевика.

— У нього якісь неприємності?

— Він помер.

— Передозування?

— Авжеж.

Тіо випростався і з фатальним виразом на обличчі похитав головою.

— Здається, новина вас не дуже здивувала.

— Я знаю, що він колов собі у вени, тож не дивуюся.

— Ви йому виписували субутекс. Він намагався покінчити з дурманом?

— У нього були періоди поліпшення і погіршення. Коли він був у мене останнього разу, ми дійшли до чотирьох міліграмів препарату. Здавалося, він став на правильний шлях, та я не мав особливих надій. І ось доказ…

Лікар надів пальто зі щільної вовни.

— Коли ви бачили Філіппа востаннє?

— Треба глянути в нотатках. Десь тижнів зо два тому.

— Що ви про нього знаєте?

— Небагато. Раз на місяць він приходив до диспансеру. Пса залишав надворі. Про себе нічого не розповідав.

— До диспансеру? Ви приймали його не у своєму кабінеті?

Він застебнув дерев’яні ґудзики і зашморгнув блискавку спортивної валізки.

— Ні. У четвер я зазвичай чергую у кварталі Сен-Мішель. У МПЦ — медико-психологічному центрі.

Анаїс і так не дуже могла збагнути, як це такий пещений буржуа погодився впустити до свого кабінету такого брудного бурлаку, як Філіпп Дюрюї. Та уявити, що Тіо приймає в обдертому приміщенні диспансеру місцевий простолюд, їй було ще важче.

Він буцім прочитав її думки.

— Вас дивує, що такий лікар, як я оце, погоджується чергувати в диспансері? Безумовно, у такий спосіб я заспокоюю моє сумління.

Він промовив це з неприхованою іронією в голосі. Анаїс відчувала, як у ній скипає роздратування. Галас, що стояв у роздягальні, заважав їй зосередитися. Звуки цих самовдоволених самців, щасливих, що вони вкупі, що можуть смакувати усвідомлення своєї могуті й заможності, аж свердлили її слух.

Тіо тим часом провадив:

— Для вас, поліцаїв, та й узагалі для всіх лівих, ми джерело лиха. Хоч що робили б, ми ніколи не маємо рації. Бо спонукає нас тільки зиск або буржуазне лицемірство.

Він попрямував до виходу, помахавши на прощання рукою декому з друзяк. Анаїс наздогнала його.

— Філіпп Дюрюї розповідав вам про свою рідню?

— Сумніваюся, що вона в нього була. Мені він принаймні такого нічого не казав.

— А друзі?

— І друзів не було. Він був волоцюга. Самітник. І культивував оцей свій образ мовчазного, замкненого хлопця. Мандрував країною. Цікавили його тільки дві речі — музика і дурман.

Тіо вийшов за порога, Анаїс услід за ним. О четвертій пополудні надворі вже смеркало. Тут замість чоловічого гомону було каркання ворони. Анаїс аж затремтіла у своїй куртці.

— Але ж усе-таки він вважав своєю домівкою Бордо?

— Домівка — це вже було б занадто. Раз на місяць він приходив до мене в диспансер. Значиться, був о тій порі в місті.

Лікар дійшов до стоянки і дістав із кишені ключі. Анаїс усе було зрозуміло без слів: він не збирається балакати з нею без кінця.

Вона вирішила спробувати ще раз.

— Він розповідав вам про своє минуле? Про те, звідки він родом?

— Ви погано уявляєте собі, на що скидається спілкування диспансерного лікаря і такого наркомана, як Дюрюї. Добридень і до побачення, та й годі. Я оглядаю