Солдати гріху - Анджей Зем'янський
Барський блискавично зрозумів.
– А якщо буде велика черга, тебе пропустять, бо ти ж поліцейський?
Потоцька витріщила очі.
– Черга за горілкою? – здивовано спитала вона. – Та в Польщі ж немає аж стільки алкоголіків, щоб в монопольовому[21] стояла черга.
Майхржак збоку дивився на них, як ті мірялися поглядами і не могли зрозуміти один одного.
– Бачиш? – хлопнув він Барського по спині. – Пам'ятай, поки мене не буде, ти зовсім не слухай цієї дитини ХХІ століття. Ви зовсім не порозумієтесь.
Вечір був виключно теплим. Вітерець охолоджував людей, що сиділи серед густих кущів з видом на газон, зараз освітлений низькими ліхтариками. Кожне дерево теж було стримано освітлене з боку, так, що тіні листя, яке ворушилося, а також і відблиски, були видні на білій стінці вілли. У Потоцької, мабуть, був скритий кулінарний талант, бо "смажена" вечеря в її виконанні виявилася досконалою. Однак, сама вона їла овочі на пару. Барський, трохи під примусом, спробував тієї страви, але на питання "чи смакує?" відповів лише, що не знає, бо те, що він їв, зовсім не мало смаку. А от маленькі котлетки "по–угорськи" з'їв блискавично.
Потім зручно влаштувався в полотняному, садовому кріслі і оглянувся навкруги.
– Саме так я і уявляв собі капіталізм, – голосно зітхнув він.
Потоцька розсміялася.
– Ця страва, як раз, була дуже соціалістичною. Рецепт знайшла в старій кухарській книжці.
– Але ж як? Я бачив, як ти готувала, але ніякою книжкою не користувалася, – сказав Барський.
– А бачив той маленький ноутбук, який я поставила на кухні?
Марчін наморщив лоба и здивовано запита:
– Я не знав, як тебе запитати? Ти вела обчислення на комп'ютері під час готування?
– Господи… Я користувалася Мережею. Там є всі рецепти, а на форумах ще й коментарі, як це зробити на практиці, – поясняла Потоцька.
– В комп'ютері?
– В Мережі.
На довгий час Барський замислився. Він не знав, як задати наступне питання.
– Але ж… при комп'ютері не було ніякого кабелю.
– А, Мережа знаходиться в повітрі. Якщо в тебе вдома є WiFi і роутер. Або ж модем в ноутбуці, – кидала Потоцька незрозумілими назвами.
– Перестаньте, – включився Майхржак. – Краще я принесу щось з морозильника.
– То тобі вдалося купити житню? – запитав міліціонер, переконаний, що врешті згадає давній смак.
– Її вже не виробляють. Елька, де в тебе келишки?
– Немає. Може хочеш винні бокали?
Барський підняв руки в заспокійливому жесті.
– Та не робіть собі клопоту. Можуть бути навіть баночки з–під гірчиці[22].
– Ти вважаєш, що у неї можуть бути… – насміхався Майхржак.
– А от і є, – зловила його на слові Потоцька. – Є коробочки з–під нутели. В смужечку такі…
Вона почала відкривати шафки в пошуках склянок.
Всі почали сміятися. Майхржак приніс заморожену "виборову", бажаючи якось пов'язати ці два десятки років. Пояснив, що з часів ПНР в магазині можна було купити зубрівку, і він не впевнений, чи було там щось ще.
– Елю, п'єш з нами? – спитав він, розливаючи горілку.
Та на хвильку замислилась, потім знизала плечима.
– Як усі, то усі. Тільки підлий мені якогось соку, будь ласка.
– Та це ж профанація, – буркнув той собі під ніс. – Ну! На здоров'я!
Барський уважно слідкував за ними. Поволі він почав розуміти, чому ще хвилину тому вони вважалися йому істотами з іншого світу. Якусь роль тут, звичайно, грали гаджети, але… Вони і насправді були іншими. Він ще не міг описати це словами. Вже вірив, що вони поляки, а не якісь агенти закордонних розвідок. Через деякий час він навіть зміг це уточнити. Вони були холерно впевнені в собі! Так, це він добре відгадав. Він пригадав одну сцену. Колись був на шкільній екскурсії в Варшаві, де вони відвідали один з антикварних магазинів "Деси"[23]. Діти приглядалися до антиків з набожною честю, з відстані кілька десятків сантиметрів, як в музеї, не сміючи до чогось доторкнутися. В певний момент до магазину зайшла пара англійців. Вони вели себе голосно і вільно, брали до рук і оглядали все, що завгодно. Один з них взяв з полиці та кинув іншому старовинну філіжанку. "Ти як вважаєш, вона і справді китайська?". Діти завмерли від враження.
Ці тут виглядали точнісінько такими ж. Впевненість себе з них буквально виходила, вони були схожі на тих англійців.
– То що? – спитав Майхржак. – Ще по одній?
– А не за швидко? – не погодилася з ним Еля. – Я не буду потім тягнути до ліжок двох п'яних типів.
Поки що Барський вирішив не питати, що сталося з ним там, в лікарні. Він чув, що справа, завдяки якій опинився тут, мусила бути нестандартною, раз пара поліцейських тримала його в приватному будинкові, а не вела регулярні допити в управлінні. Ще він чув, що вони теж не знають, як з усім цим справитися. Вони й самі були цією ситуацією вкрай розгублені. В усякому разі, це зовсім не було схоже на організовану операцію з якоюсь укритою метою. Тоді він вирішив порушити якусь нейтральну тему..
Ще йому здавалося, що ця пара дещо панікує. Але ж, це була раціональна паніка. Два слова, здавалося, не можна було поєднати: "паніка" і "раціональна". Але ж саме такими вони йому і здавалися. Цікаво, чи є то знаком нових часів. Крик і біганина ніяк не допоможуть. В будь–якій ситуації краще за все мислити дисциплінованим чином. Ось у цьому він трохи їм заздрив, але вирішив змінитися і стати схожим на них.
– Розкажи нам трохи більше про себе, – попросив Майхржак, наливаючи горілку.
– Ну, знаєш… Власне, я мало що пам'ятаю, – Марчін підняв свою склянку. – Ні, я невірно кажу. Зараз пам'ятаю майже усе, дитинство, молодість, те, як жив. Гірше за все, хіба що, з тим, що було за кілька місяців перед випадком.
– Випадком? – включилася Потоцька. – Це так тобі сказали? Що з тобою був випадок?
Барський кивнув головою.
– Тільки я не знаю, що сталося.
– Тебе в якомусь безлюдному місці оточили якісь типи та вислали до країни вічного полювання за допомогою газової труби. На щастя, до кінця це їм не вдалося.
– Хмм…
Барський випив горілку одним махом. Він нічим її не запивав, ні
