Солдати гріху - Анджей Зем'янський

– Ну, пам'ятаю таку сцену, як робили інтерв'ю для телебачення. Навіть одне речення пам'ятаю: "Репортери витягли з кишень маленькі камери і…".

Майхржак витягнув з кишені мобільний телефон. Швидко зробив фото Барського і швидко переслав Потоцькій. Коли в її торбинці роздався сигнал, сказав:

– Поглянь на фотографію на її апараті. А я стану знімати фільм.

Барський не міг повірити, але ж не було ніяких шансів на те, щоб вони приготували це раніше. На маленькому екранчику апарату Потоцької він бачив власний знімок. Зроблений збоку, де сидів Майхржак, а не анфас, так, як могла фотографувати дівчина. А через хвилину вже дивився фільм з собою у головній ролі. І в цьому малесенькому пристрої був навіть звук. Колір, картинка, рух… Відразу ж. Ні, це неможливо.

– Але ж то кепська якість. – Потоцька вийняла з торбинки свій апарат розміром з пачку цигарок. – Спробуємо фільм HD.

Найбільш дивним було те, що вона і не прикладала апарат до ока. Барський з цікавістю піднявся та глянув ззаду. Ну так, все відразу ж, висвітлювалося на малому екрані.

– Подивись тепер.

Еля витягла з апарату щось розміром з поштову марку, легко піднялась і ставши навшпиньки, вклала те щось до телевізора, що висів на спеціальному кронштейні. Майхржак зайнявся пультами, і по хвилі Барський міг подивитися на себе на величезному екрані.

– Це був урок номер два. Його темою було усвідомлення учневі, якого значного технологічного прогресу досягло людство на планеті Земля.

– Та щоб ви здохли! – вилаявся Марчін.

– Зараз буде урок номер три. Учень вважає, нібито щось починає розуміти. Метою уроку номер три є усвідомлення того, що на разі він ні чорта не розуміє.

Барський стояв запаморочений, не знаючи, про що спитати. Потоцька послала Майхржакові багатозначний погляд, але той, мабуть, його не помітив. Тоді вона вирішила втрутитися, побачивши вираз обличчя жертви.

– А може перервемо всі ці дурні висновки, га? Я приготую вечерю, з'їмо щось в саду, – усміхнулася вона. – Подивіться, який красивий вечір.

– Ми вже закінчуємо, – не дав збити себе з наміченої стежки Майхржак. – Принеси ноутбук з WiFi.

– Тоді йдіть в кабінет, – махнувши рукою, сказала Еля.

Щоправда, лікар казав, що шок або дозволить пацієнтові адаптуватися до нової дійсності, або вб'є його; тільки, щиро кажучи, їй би хотілося, щоб Барський залишився в живих. Вона провела чоловіків до кімнати в кінці коридору.

– Будь ласка, – вона показала на письмовий стіл, на якому стояли три темні зараз екрани. – Але ж, якщо почнеш знайомити його з таємницями Інтернету, то ми і за тиждень не закінчимо.

– А навіщо тобі аж цілих три комп'ютера? – раптово зацікавився Майхржак.

– Не перебільшуй. Ось цей, – указала вона на найбільший екран, – це стаціонарна графічна станція для роботи. Цей ноутбук, вже музейний експонат, служить виключно як друкарська машинка. Ну а цей малий служить для стягування у піратів.

– Мабуть, стягування піратів, тобто ловитви[20], – інстинктивно поправив Барський. – У вас що, проблеми з піратами? Тими, що на кораблях?

– Та ні, пірат – це такий тип, який нелегально копіює та розповсюджує фільми, музику, книжки. Так що все в тебе під рукою і задарма, – поясняла Потоцька.

– Це незаконно?

– Звичайно. Але я скачую їхні творіння, бо законні в магазинах дуже дорогі.

– Але ж ти повинна стягувати їх самих, правда? – дорікав міліціонер.

– Ох, – Потоцька скривилася, – ти і нудотний. В якості поліцейської я ганяюся за ними вдень, коли знаходжусь на роботі, а вечорами, як звичайний громадянин, стягую задарма те, що вони напіратили.

– І книжки теж? – зацікавився Майхржак.

– Звичайно ж, – не опиралася Потоцька.

– І читаєш з екрану?

– Тю… Роздруковую собі.

– Але ж це буде дорожче, ніж в магазині.

Дівчина постукала пальцем в чоло і другою рукою показала на рядок роздруківок в поліцейських течках, які стояли на полиці.

– З глузду з'їхав? Роздруковую в управлінні на службовому обладнанні.

Тут до Майхржака дійшло, що Марчін перестав у них перепитувати.

– Давай змінимо тему, бо у нього в голові такий балаган.

– Зовсім ні, – здивував їх Барський.

Його палець пересувався по корінцях офісних течок. Марчін читав написи, зроблені каліграфічним шрифтом в тих місцях, що були призначені для номера справи: "Секс в великому місті", "Секс в провінції", "Любов в забутому лісі", "Секс з вампіром", "Любов в монастирі", "Щоденники німфоманки".

– Я нічого не зрозумів, але ж ти переконала мене щодо однієї речі, – сказав він в кінці.

– Це ж якої ж? – заінтересувалася Потоцька.

– Ти переконала мене в тім, що ти – полька, – буркнув міліціонер. – Американець би такого не придумав.

У Майхржака перехопило подих, він непевно спитав:

– Це добре чи погано?

Барський знизав плечима. Все ж таки він був з біса твердим типом.

– Зараз я, принаймні, знаю, що мене не викрало ЦРУ.

Поліцейська також непевно поглянула на свої комп'ютери і на той, в якому вона так намішала з прокси–серверами, що могла спокійно займатися піратством. Потім вона глянула на Барського. Він явно не був слабаком. Марчін стояв випростувавшись, з замисленим обличчям, волосся спадало йому на чоло. Дівчина глянула вниз. Вузький, досить красивий зад, міцні ноги. От якби він ще більше дбав про гігієну…

Потоцька прийшла до тями.

– Тоді досить так дурно балакати. Я роблю вечерю.

– О'кей, – підтримав її Майхржак. – – Я тут бачив магазинчик в двохстах метрах звідси. Скочу за покупками.

– У мене все є. Тобі нікуди не треба іти.

– Жінко, він з ПНР! І не стане їсти нічого з аерогрилю, вареного на пару, на сухому повітрі в мішку, нічого з мікрохвильової пічки. Йому ти повинна підсмажити щось конкретного.

– Що? – Потоцька не зрозуміла колегу.

– Підсмажити на пательні, на жиру, – пояснив той.

– Але ж то пряма дорога на цвинтар!

Майхржак зітхнув і поклав руку на плече Барського.

– Не слухай цієї дитини нових часів, – заспокійливо сказав він. – І не бійся. Куплю ще щось хильнути, бо в не напевно нічого немає. Бо алкоголь – це ж так