Солдати гріху - Анджей Зем'янський

– Знаєш, це викликає багато дивних наслідків.

– Наслідків? – повторила Еля мов луна. – Цікаво. Якщо замах на тебе у вісімдесят дев'ятому може породити багато наслідків, це, здається, руйнує нашу початкову гіпотезу.

Це Марчіна виразно заінтересувало.

– А якою була ваша початкова гіпотеза?

– Подумай сам. Хтось викрадає з лікарні нічого не свідомого божевільного, якого перед тим вдалося привести до стану придатності. Ну, як ти вважаєш, нащо?

– Не розумію нащо, – сказав той через якийсь час.

– Ти – людина, якої нема. Без історії, без документів, без знайомих, без будь–якого папірця на твою тему. А якщо, як видно, вирішили зробити так, що ти повертаєшся до здоров'я, то…

– То що?

– Не удавай дурня.

Барський підсунув Майхржакові свою склянку.

– Щоб вони… – буркнув він. – Чорт! – випив він горілку одним ковтком ще до того, як надінспектор зміг запропонувати хоч якийсь тост. – Ну, ясно. Типові, у якого бракує двадцять років в життєписі, досить легко пояснити що і як, отуманити, а потім сунути пістолета в руки, вказати ціль, якусь досить значну. Наприклад, першого секретаря…

– Змилуйся, – перебила його Потоцька.

– Добре, президента чи прем'єра, не знаю, кого ви там зараз маєте.

– Готуйся до найгіршого рішення, – буркнула дівчина. – На жаль, маємо обох.

Марчін всміхнувся до неї.

– Ага, іду собі з волиною, позбавляю його життя, тікаю, мене вбивають – і слід уривається, на віки віків, амінь! Оскільки я – людина, якої нема. Нитка рветься, а клубка і нема.

– Геніально, правда? – Потоцька, о диво, теж підсунула свою склянку під пляшку, на цей раз навіть без соку. – І на підтримку тієї гіпотези у нас ще є факт, що так брутально, жахливим чином знищили сліди твого викрадення.

– Але ж в згарищах лікарні не буде сходитися кількість трупів, – обдумував Барський.

– Е–е, і не мрій. Такі, як вони, напевне подумали про це.

– Вважаєш, нібито підкинули якогось трупа, щоб спалити його?

– А що, ти бачиш в цьому якусь проблему? Важко витягти якогось жебрака з–під мосту? – Потоцька тверезо аналізувала ситуацію.

Майхржак неспокійно поворушився.

– Можемо подивитися в телевізорі, як там в них іде, – сказав він. – Я кажу про слідство.

– Господи, – Барського аж затрясло. Він зовсім не міг зрозуміти, про що каже надінспектор. – Такі речі показують в телевізорі?!

– 24 години на добу! Сама афера в новинах буде з місяць, а її сліди – навіть і кілька років.

Це вони говорили серйозно. Тепер Барський це розумів, але ж повірити не міг.

– І правда, таке показують по телевізору? І результати слідства?

Обидва кивнули.

– Відкрито?

– Ну, доки не знайдуть чого–небудь цікавого, – сказала Потоцька. – Чогось такого, що дасть можливість опозиції наплювати на правлячу партію. Тоді зроблять з цього таємницю.

Майхржак смутно покивав головою.

– Таємницю зроблять, – підтвердив він.

– І тільки наступного дня можна буде прочитати подробиці в пресі.

Барський попросив цигарку. Одержав "мальборо", але для нього це було дуже ексклюзивним. Сам він віддав би перевагу "карменам" або ж "каро" справжньому димові. Але ж розпитувати про сорти цигарок не став. В часи постійної кризи він навчився палити будь–яку погань.

– Ну, добре, – буркнув він, затягуючись по пупа, щоб що–небудь відчути. – Тільки почну я від кінця.

– Від пожежі?

– Ще раніше. Дуже туманно пам'ятаю свою подорож до Варшави.

– Зараз, зараз… – Потоцька мало не подавилася горілкою, тому схопила сок і жадібно зробила декілька ковтків. – Ти твердиш, нібито пам'ятаєш те, як декілька хворих взяли до Варшави на ті холерні тести, після яких тобі стало краще?

Барський заперечив рухом голови.

– Туди – табула раса[24]. Однак, дещо пам'ятаю з дороги до інтернату.

– А чи тебе не накололи наркотиками? – допитувалася Потоцька.

– Та накололи. Але ж після якоїсь процедури мій розум власне одержував нові можливості.

Поліцейські зацікавлено нахилилися до нього.

– Ну? Ну? Оповідай швидше.

– Пам'ятаю довгий політ літаком. Причому, не рейсовим. Якась велика авіанетка з трьома хворими, яких відділили від решти.

– Боже… І як довго ви летіли?

Барський знизав плечима.

– Годинника в мене не було, і я сам не був зовсім притомним. Але, вважаю, що довго. Після приземлення нас долучили до інших хворих. Це ті семеро з решти, які були в Варшаві на тестах. Потім їхали таким дивним автобусом.

– А що то був за аеродром, пам'ятаєш?

– Маленький, багато трави, якісь нечисленні будинки.

– А чому одні хворі їхали з Варшави автобусом, а інші летіли? – зацікавилася Потоцька. – Чи не означає це, що ти не був у Варшаві?

Барський посміхнувся їй.

– А знаєш, я думав, що все це був сон, але ж після усього того, що почув від вас… – знизив він голос.

– Що ти пам'ятаєш? Що тобі снилося? Може зараз…

– Нібито крізь туман пам'ятаю скляну стіну, яку бачив перед собою, коли лежав у ліжку. На ній були написи на різних мовах, але я прочитати їх не міг.

– Що там було? Назва лікарні? – тут не витримав вже Майхржак і став підганяти Барського.

– Так. Тільки я того вже не повторю. Може, назва вулиці, якісь цифри. Назва міста і країни.

– Які?

– Lausanne, Suisse!

Потоцька з Майхржаком звалилися на свої місця. Глянули не дуже притомним оком то на себе, то на Барського.

– Щоб вони поскисали, – поліцейський знову сягнув за пляшкою. – Лозанна, Швейцарія!

Вітер трохи посилився, приносячи полегшення від розпеченого міста. Ще він приніс голоси людей. Хтось когось обкладав лайкою при митті автомобіля, якесь товариство готувало шашлики в саду, і прийом набирав темпу.

– Виходить все ясно, – буркнула Потоцька після довгого мовчання. – Ці люди проводили відбір, напевне, в багатьох лікарнях країни. Брали по парі осіб на тести, а обіцяючи висилали на операцію до Швейцарії. І нарешті їм вдалося власне того властивого чоловіка.

– Але ж їх летіло троє, – сказав Майхржак. – Що з тими двома?

– Не вдалося, – знизала дівчина плечима. – Просто з ними, певне, не вдалося. Вилікували тільки його, – указала вона підборіддям.

– От його і викрали, але…

Їх розмову перебив сміх Барського.

– Іронія історії , –